Розділ 4

Ранок у фортеці вперше був наповнений не планами помсти, а солодким ароматом жасминового чаю та тихими мріями. Весь зовнішній світ із його боргами, кланами та небезпеками залишився за товстими стінами, наче його ніколи й не існувало. Були лише вони. Хоча б сьогодні.

«Справжнє щастя не вимагає гучних перемог чи володіння світом — воно ховається у тиші ранку, коли замість обладунків ти вдягаєш спокій, а поруч б'ється серце того, заради кого варто було пройти крізь пекло».

Її серце стиснулося так сильно, що стало важко дихати. Це було надто багато любові, загорнутої в метал. Вона хотіла щось сказати, торкнувшись останньої пелюстки, щось запитати про ту нестерпну самотність… але Влад, відчувши її стан, просто накрив її руку своєю.

Він ніжно забрав її долоню, підніс до своїх губ і довго, впевнено поцілував.

— Не треба, Квітко, — прошепотів він, і його подих лоскотав її пальці. — Тепер є тільки «ми».

Він торкнувся її обличчя, ніжно поцілував, стираючи залишки гірких думок.

— Давай краще подумаємо, де ми поставимо ліжечко, — перевів він тему, і в його очах спалахнув теплий вогник. — Біля вікна, щоб вона бачила сад, коли підросте?

— Тільки не на протязі, Барсе, — усміхнулася Марго крізь сльози, що ледь не пролилися. — І стіни… я не хочу жодного холодного сірого кольору. Нехай там буде сонячно. Жовтий або колір світлої деревини. Щоб вона не знала, що таке темрява.

Вони заглибилися в ці плани, обговорюючи м'які килими та малюнки на стінах, повністю ігноруючи реальність. У цю мить вони були просто майбутніми батьками, які вперше дозволили собі трішки спокою.

Але ідилія тривала недовго.

Тупіт маленьких ніжок у коридорі пролунав раніше, ніж хтось із них встиг зреагувати. Двері в спальню розчинилися з таким гуркотом, наче по них вдарили тараном, і в кімнату з гучним сміхом влетів сімейний хаос.

— Мамо! Мамо, дивись! — Злата, захекана й усміхнена, застрибнула просто на ліжко. — Мирон забрав мій олівець і сказав, що він тепер чарівна паличка!

Мирон вбіг слідом, тримаючи в руках той самий олівець і намагаючись зберігати вираз серйозного стратега.

— Це не олівець, це скальпель! — заперечив він, поглядаючи на Влада. — Як у дядька Дениса. Я буду лікарем.

Кімната вмить наповнилася дитячим галасом, сміхом і тупотом по ковдрі. Інтимність моменту розлетілася на друзки, але на зміну їй прийшло щось інше — живе, справжнє і таке необхідне.

Влад перехопив Злату й почав її лоскотати, від чого дівчинка зайшлася дзвінким сміхом. Марго спостерігала за ними, притискаючи до себе Мирона, який уже намагався «прооперувати» Ромула.

Локкі виявився спритнішим — одним стрибком злетів на шафу й звідти, з королівським виглядом, спостерігав за цим безладом згори.

Ось воно. Це і є моє життя. Не клани, не імена, не влада. Тільки цей сміх, ці маленькі руки і Влад, який нарешті не воює, а просто… живе.

Влад перевів погляд на Марго над головою Злати. Його усмішка була найяскравішим світлом для неї. Він мовчки кивнув їй, ніби підтверджуючи: усе, що вони пройшли, вартувало цього моменту.

«Справжнє щастя не будується з грандіозних подій — воно випікається з дрібного ранкового хаосу, дзвінкого дитячого сміху та теплих моментів, які ми навіть не встигаємо зафільмувати. Саме з таких розпатланих хвилин складеться світ, у якому більше немає місця темряві».

Тиша в спальні протрималася рівно три секунди після того, як двері розчинилися.

— На абордаж! — вигукнув Мирон.

Злата приземлилася просто на живіт Влада, поки він лоскотав її й намагався втримати.

Ромул, величезний і зазвичай серйозний пес, вирішив, що це найкращий момент для загальних веселощів. Із гучним гавкотом він кинувся в центр кулачної розправи, намагаючись лизнути всіх одразу.

— Ромуле, ні! Тільки не на ліжко! — крізь сміх вигукнула Марго, встигнувши перехопити пса за нашийник біля самого краю.

Але було пізно. Центр тяжіння змістився. Влад, намагаючись врятувати дітей від падіння, перекотився вбік і з глухим гуркотом злетів із ліжка разом із ковдрою.

Через секунду на підлозі утворилася жива купа: знизу — приголомшений Влад, зверху — діти, що перемогли хижака, і Ромул, який таки дотягнувся язиком до носа господаря.

Марго, сидячи на краєчку розворошеного ліжка, витирала сльози від сміху.

— Так, банда! — вона нарешті взяла на себе роль головнокомандувача. — Переможеного Барса не чіпати, йому ще треба врятувати свою честь. Усім швидко вмиватися і на сніданок!

— А потім? — запитала Злата, поправляючи розпатлані косички.

Марго глянула за вікно, де сонце вже щосили виблискувало на поверхні води.

— А потім… сьогодні чудова погода. Я думаю, ми підемо в басейн.

— Ура-а-а!

Дитячий вереск заповнив спальню з новою силою. Новий виток хаосу закрутився навколо ідеї з купанням. Мирон, який уже встиг вилізти з-під ковдри, зупинився біля Локкі.

Кіт спостерігав за всім цим безладом із висоти комода з таким виглядом, ніби він — єдиний аристократ у цьому домі божевільних.

— Локкі, ти любиш купатися? — серйозно запитав Мирон, заглядаючи в блакитні очі кота. — Там буде багато води.

— Я думаю, він категорично проти, — усміхнувся Влад, піднімаючись із підлоги та потираючи забитий бік. — Коти й басейни — це війна, Мироне.

— А він вміє плавати? — Злата підійшла ближче. — Давай перевіримо!

Марго знову зайшлася сміхом.

— Навіть не думайте! — вона підморгнула Владу. — Якщо ви спробуєте затягнути Локкі у воду… йому це не сподобається.

— Вам теж, — сухо додав Влад.

— Усі у ванну. Бігом!

«Справжнє щастя не будується з грандіозних подій — воно випікається з дрібного ранкового хаосу, дзвінкого дитячого сміху та теплих моментів, які ми навіть не встигаємо зафільмувати. Саме з таких розпатланих хвилин складеться світ, у якому більше немає місця темряві».