Розділ 2

Нічне місто пролітало за вікнами броньованого авто розмитими неоновими смугами. У салоні панувала така густа, важка тиша, що було чути лише рівне дихання трьох людей і шурхіт шин по мокрому асфальту.

Падіння в прірву — це не завжди політ із високої скелі. Найстрашніша прірва відкривається всередині, коли земля вислизає з-під ніг, а темрява довкола стає єдиною реальністю. Це відчуття липкого, заціпенілого страху, коли ти безпорадно летиш униз, чекаючи фатального удару. Та найдивовижніше трапляється саме тоді, коли хтось ловить тебе — не даючи впасти, а раптом вихоплюючи з цієї порожнечі. Коли в мить найглибшого відчаю чиясь сила й спекотна жорсткість затримують тебе над прірвою, примушуючи знову дихати й відчувати землю під ногами.

Марго відкинула голову на шкіряне сидіння. Її сталева сукня, розшита чорними ліліями, тепер здавалася неймовірно важкою, наче справжні обладунки, які більше ні від чого не захищають. Вона повільно опустила долоню на живіт. Там, під шарами шовку, знову прокинулося маленьке життя.

— Владе… — покликала вона ледь чутно, майже пошепки.

Він миттєво повернув до неї голову.

Марго взяла його гарячу руку й поклала її собі на живіт.

На мить час зупинився. Влад завмер, затамувавши подих. Під його долонею відчувся чіткий, упевнений поштовх. Його маленька принцеса вітала батька. Влад заплющив очі, і Марго побачила, як ледь здригнулися його плечі й змінився погляд. Червоне на сталевому.

— Треба оглянути твою ногу, — голос Дениса з переднього сидіння пролунав сухо й професійно, але в ньому відчувалася прихована тривога.

Він стежив за дорогою, але його погляд у дзеркалі заднього виду постійно повертався до неї.

— Я в порядку, Денисе, — почала було Марго, але нова хвиля пульсуючого болю змусила її прикусити губу.

Вона нахилилася, намагаючись не турбувати живіт, і повільно зняла туфлю. Коли край сукні піднявся, навіть у напівтемряві салону стало видно жахливу картину: білі бинти тепер були повністю просякнуті кров’ю.

— Зараза… — процідила вона.

Влад міцніше стиснув її плече, а Денис лише важко зітхнув, міцніше перехоплюючи кермо.

— Ще десять хвилин, Марго.

Біль, втома й заколисуючий рух машини почали робити свою справу. Повіки Марго ставали дедалі важчими. Вона відчувала аромат Влада — сандал і порох — і під цей запах її свідомість почала повільно провалюватися в темряву.

Їй снилося горище. Але цього разу воно не мало стін. Навколо була лише безкінечна чорна прірва, над якою висів тонкий, крихкий скляний міст.

На іншому боці прірви стояла Леся. Вона була в тій самій білій сукні, що й на відео, але її обличчя було закрите фатою, крізь яку проступав моторошний оскал.

Вона манила Марго до себе, простягаючи закривавлені руки.

— Ходімо зі мною… — шепотіла вона голосом Олега.

Марго зробила крок, але її втримали. З обох боків. Ліворуч її міцно тримав за руку Влад. Його очі світилися синім вогнем, а за його спиною стояв великий білий барс. Праворуч був Денис. Він тримав її пальці ніжно й обережно.

— Не йди, — сказав Денис у її сні. — Марго, я знаю правду. Але ти жива. Ти моя сестра. Я не віддам тебе привиду.

Влад не говорив нічого. Він просто тримав її — владно й непорушно, не даючи впасти.

Леся на іншому боці раптом почала розсипатися на попіл. Прірва почала затягуватися, і останнє, що побачила Марго перед тим, як прокинутися, — це обручка Олега, що падала в порожнечу.

Марго різко розплющила очі.

Машина зупинилася. Перед вікнами вимальовувався знайомий силует їхньої Фортеці.

— Ми на місці, Квітко, — тихо сказав Влад, допомагаючи їй вийти з машини.

Вона глянула на Дениса, який уже вийшов і чекав на них із медичною сумкою в руках. Їхні погляди зустрілися.

Слова Дениса падали важко, наче каміння у глибоку воду. Він не дивився на сестру — його погляд був прикутий до закривавлених інструментів, але голос звучав дивно спокійно.

— Вона виконувала багато брудних завдань, Марго, — промовив він майже пошепки. — Я не знав її. Усі ці роки я думав, що захищаю молодшу сестру, а виявилося — жив поруч із незнайомкою.

Він зробив довгу паузу, і звук дощу за вікном раптом здався занадто гучним.

— А ще… у мене могло б бути кілька племінників.

Марго здригнулася, наче від удару.

— Що? Про що ти кажеш?

— Я знайшов її медичні документи, — Денис нарешті підняв голову. Його обличчя здавалося постарілим на десять років. — Вона була вагітна. Кілька разів. І щоразу вона… позбувалася цього. Це було частиною її «роботи» — втиратися в довіру, ставати частиною родини об’єкта, а потім знищувати все. Разом із власним майбутнім.

Марго завмерла, мимоволі притиснувши долоню до свого живота. Поштовх її дитини всередині був таким реальним, таким живим, що усвідомлення того, як легко Леся розправлялася з подібним, викликало в неї напад нудоти.

Денис обережно, майже невагомо торкнувся її пораненої ноги, завершуючи перев’язку.

— Марго, чому ти не сказала мені відразу? Навіщо ти погодилася на це божевілля з Олегом?

— Я боялася, Денисе… — сльози, які вона так довго стримувала, нарешті прорвалися. — Я боялася, що ти не повіриш. Що ти побачиш у Владі вбивцю й почнеш війну. Я не могла втратити і його, і тебе.

Денис зітхнув і міцно взяв її за руки, змушуючи подивитися йому в очі. Його голос тепер був сповнений болю та ніжності.

— Навіть без доказів, Марго… я б не розпочав війну з Барсами. Я б не зробив тобі боляче, сестричко. Ти — все, що в мене залишилося справжнього.

— Денисе… мені так шкода… — Марго розридалася, уткнувшись обличчям у його плече.

Влад поставив чай на столик і сів з іншого боку від Марго.

— Усе закінчилося, Квітко, — тихо сказав він, обіймаючи її за плечі, поки вона продовжувала ридати на плечі Дениса. — Тобі більше не треба боятися за нас.

Поступово вітальня наповнилася звуками. Тупіт маленьких ніжок на сходах розрізав важку тишу, і через мить у кімнату «влетів» сімейний хаос у вигляді Злати та Мирона, яких супроводжувала трохи розгублена няня.