Розділ 1

Іноді вибір — це лише ілюзія, яку ми створюємо, аби не збожеволіти від безпорадності. Коли доля заганяє в пастку, нам здається, що ми обираємо: зробити крок чи залишитися на місці, сказати «так» чи промовчати. Та найгірший вибір чекає тоді, коли обирати доводиться між тими, хто є твоїм усім. Коли будь-яке твоє рішення — це жертвопринесення, а ціна будь-якого вибору вимірюється не грошима, а чужою кров’ю та власною знівеченою душею. І тоді постає лише одне запитання: що робити, коли вибору насправді немає? Тільки стати захистом для тих, кого любиш, навіть якщо цей захист зрештою розчавить тебе саму.

Запах ладану та розплавленого воску осідав у легенях їдким, димом. Під високими, потемнілими від часу склепіннями старого храму лунав монотонний голос священника. Для Марго ці молитви зливалися в один суцільний гул — важкий, пригнічений, що бив по скронях тупим, пульсуючим болем. Десь глибоко під ребрами калатало серце — часто, дрібно, наче пташка в тісній клітці, яка намагалася вирватися з грудей раніше, ніж вона зробить свій останній фатальний крок.

Марго стояла перед вівтарем. Важка срібна сукня, розшита кришталевими каскадами, тягнула її донизу, наче розкішні рицарські обладунки, що переливалися сріблом у світлі сотень свічок. Ця холодна, безжальна краса давила на плечі, впивалася в ребра, не даючи зробити жодного повноцінного вдиху. Нудота підкочувала до горла хвилями. Вона була тут добровільно. Принаймні так це мало виглядати для всіх, чиї погляди зараз пекли їй спину.

Олег стояв поруч. Його довгі пальці міцно стискали її зап'ястя — так сильно що шкіра під його хваткою повільно німіла, втрачаючи чутливість.

Він схилився до її вуха, обпалюючи чутливу шкіру крижаним, шепотом:

— Одне зайве слово, Марго... один фальшивий жест — і твій брат дізнається, що з нею сталося. Усміхайся. Це твоє свято.

— Чи береш ти, Марго… — священник зробив коротку паузу, чекаючи на її рішення, яке вже давно було винесене за межами цих святих стін.

Марго розтулила сухі, покусані до крові губи. Її погляд ненадовго затримався на профілі Олега — на його жорсткій лінії щелепи, на холодній, байдужій темряві в очах. Вона шукала в ньому бодай краплю того чоловіка, якого колись знала, але перед нею стояв чужинець. Він більше не був тим, хто колись захищав її, не був  більше її другом. Того минулого більше не існувало — воно згоріло. Поруч із нею стояв хижак, злий монстр, який прагнув лише одного: підкорити, зламати й повністю знищити її.

Їй потрібно було вимовити лише одне коротке слово. Одне «так», щоб купити чуже життя ціною власного пекла. Повітря застрягло в легенях, гаряче й важке від свічкового чаду. Вона заплющила очі, збираючи останні крихти волі, і десь у найтемніших куточках свідомості майнула приречена думка: нехай краще вони ненавидить її за цю зраду, аніж дізнаються справжню ціну її мовчання.

І в цей момент тиша вибухнула.

Масивні дубові двері храму розчахнулися з таким гуркотом, наче в них із розгону вдарив сталевий таран. Дерево жалібно тріснуло, посилаючи гучну луну під купол. Важка вібрація від удару пройшла по мармуровій підлозі просто їй у ноги. На мить Марго затамувала подих, здатна подумати лише про одне: це кінець її мукам чи початок ще страшнішого пекла?

Олег змінився за частку секунди. Його пальці ще дужче вп'ялися в її руку. Його охорона потягнулася під піджаки до зброї, але так і завмерла на піврусі.

Просвіт у розтрощених дверях миттєво перекрили постаті в чорному тактичному екіпіруванні. Зброя вже була знята із запобіжників — сухі клацаючі звуки прорізали дзвінку тишу храму. Десятки червоних точок лазерних прицілів умить розмалювали груди й лоби людей Олега, перетворюючи їх на живі мішені.

Але Марго не бачила зброї. Вона не могла відвести погляду від двох постатей, що повільно крокували центральним проходом.

Її Барс. І її брат.

Влад — із поглядом, від якого саме повітря навколо, здавалося, вкривалося крижаною памороззю. І Денис — зосереджений, зібраний, із пістолетом у  руці. Марго відчула, як щось у її грудях — туге,  звикле боліти — уперше за багато днів здригнулося. Але цього разу не від страху, а від  надії.

— Ти перейшов межу, Барсе, — голос Олега не зірвався. Він прозвучав тихо, глухо, і від цієї крижаної погрози по спині поповзли мурахи. Він різко смикнув Марго на себе, закриваючи її собою. Це моя територія. Моя.

Влад навіть не глянув у його бік. Він ішов уперед, наче важка, невідворотна сила.

Один із людей Олега смикнувся, роблячи необережний крок уперед. Ігор, який ішов по праву руку від Влада, навіть не піднімаючи зброї вище рівня стегна, зробив один сухий постріл у мармурову підлогу за міліметр від черевика охоронця.

Гучний звук пострілу в замкненому просторі вдарив по барабанних перетинках фізичним болем. Священник зблід, випустив молитовник і позадкував до вівтаря, благально хрестячись.

— Ваша територія щойно закінчилася, — низький, вібруючий метал у голосі Влада заповнив увесь храм,— Якщо хоч один із твоїх псів, Олегу, зараз сіпнеться — я втоплю цей храм у їхній крові. І почну з тебе.

Вони зупинилися за крок від вівтаря.

Ігноруючи Олега так, ніби той був лише порожнім місцем, Денис першим піднявся на мармурову сходинку. Він простягнув до неї тремтячу, але тверду руку. Його сірі очі дивилися на неї — ті самі очі, які вона пам'ятала з глибокого дитинства, тільки тепер у них не було й тіні колишнього страху. Тільки абсолютна, спокійна лють.

— Я все знаю, сестричко, — тихо, але переконливо промовив Денис.

Він перехопив її крижані пальці, змушуючи Олега розтиснути свою болючу хватку.

— Я знаю про Лесю. Тобі більше не треба силою берегти те, що має захищати чоловік. Твій вибір скасовується. Ходімо додому.

Марго дивилася на брата, і невидимий зашморг, який стискав її горло останні тижні, раптом із тріском розірвався. Спазм у грудях відпустив, поступаючись місцем потоку кисню. Ноги миттєво підкосилися від цього різкого, майже болючого полегшення, але впасти їй не дали.