Ціна структури

Глава 8: "Ціна структури"
Артем
Тиша в лофті була оглушливою. Вона була гіршою, ніж будь-який хаос.
Софія пішла тиждень тому. Її речі зникли, але її присутність була скрізь: на полиці, де я звик бачити її кольорову книгу рецептів; на дивані, який тепер здавався занадто великим; і, особливо, на моєму робочому столі.
Там лежало те, що вона залишила: ключі та печиво-зірочка.
Ключі символізували свободу, яку вона мені повернула. А печиво — її останній, неідеальний, але такий справжній доказ. Я не з’їв його. Я просто дивився на нього, і воно було єдиною плямою кольору у моїй стерильній вітальні.
Я програв тендер. Містер Вілсон, який був присутній при сцені з Іваном, наступного дня зателефонував мені і сказав: "Я не можу довірити мільйони людині, чиє особисте життя таке... мінливе". Моя спроба купити стабільність привела мене до фіаско.
Я сидів у своєму ідеальному лофті, з грошима, з кар'єрою, але без нічого. Я вибрав стіни, і тепер вони були моєю в'язницею.
Я згадав слова Софії: "Ти боїшся, що я буду такою ж ненадійною, як твій батько". Вона мала рацію. Мій страх перед некерованим коханням змусив мене знищити єдину справжню річ, яку я мав.
Я вперше за багато років взяв до рук малюнки свого батька. Вони були яскравими, хаотичними, але сповненими життя. Я зрозумів, що його "хаос" був не слабкістю, а пристрастю. А моя "структура" була моїм страхом.
Мені потрібно було щось змінити. Але я не міг просто повернутися до неї. Я мав довести, що я змінився, що я готовий прийняти непередбачуваність, що я готовий до будівництва життя, а не лише будівель. Я мав створити щось, що б довело це не їй, а собі.
Я сів за свій стіл і почав креслити. Але це були не хмарочоси. Це був проєкт реконструкції старої, занедбаної будівлі в центрі міста. Я назвав його: "Проєкт 'Кориця'". Це буде пекарня. Тепла, затишна, сповнена життя, неідеальна.
Софія
Я повернулася до свого "Солодкого Куточка". Я врятувала бабусю (грошима, які я заробила раніше) і ледь врятувала бізнес. Але мій світ був порожнім.
Я розірвала чек Артема, бо не хотіла, щоб його гроші були останньою річчю, яка нас зв'язувала. Але емоційний біль був нестерпним.
Я не могла пекти. Мої руки були важкими. Я не могла знайти потрібних пропорцій, ідеального тіста. Увесь мій хаос був тепер безрадісним.
Я була зла на себе за Івана. Я була боягузкою. Але я була зліша на Артема. Він не дав мені шансу пояснити. Він одразу сховався за своїм чеком і своєю структурою.
Я знала, що він втратив тендер. Я знала, що він тепер сам у своєму ідеальному лофті. Але це була його ціна за вибір страху замість любові.
Я вирішила рухатися далі. Моє життя — це моя кондитерська. Я почала працювати над новим, великим замовленням: торт для відкриття невеликої галереї. Мені потрібна була повна концентрація.
Одного разу, розмовляючи з власницею сусіднього магазинчика, я почула новину.
— Софіє, ти чула? Нашу стару пекарню на розі, ту, що занепадала, нарешті купили!
— Справді? Хто?
— Якийсь великий архітектор, але, кажуть, він взявся за цей проєкт не заради грошей, а для душі. Хоче зробити її ідеальним, затишним місцем. Проєкт "Кориця", здається, називається.
Це ім'я. Кориця. Це був наш запах. Це був запах нашого "хаосу".
Мене охопила хвиля цікавості та страху. Чи справді це він? Чи міг він, Артем, будувати щось не за планом, а за покликом душі?
Я вирішила не дізнаватися. Я мала зосередитися на своїй роботі. Але зерно надії було посіяне. Можливо, хаос, який я йому подарувала, почав проростати.