Зіткнення світів

 Глава 6: "Зіткнення світів"
Артем
Я прокинувся поруч із нею. Це було не "репетиція". Це була правда. Її волосся пахло корицею, і я обережно тримав її, наче боявся, що вона розчиниться, як ранковий туман. Контракт? Я його спалю. Тендер? Я його виграю, але вже не для того, щоб довести свою стабільність Містеру Вілсону, а для того, щоб побудувати спільне майбутнє з цією жінкою.
Я зрозумів, що готовий до хаосу, бо її хаос був моїм щастям.
Сьогодні ввечері був благодійний вечір, остання і найважливіша подія перед фінальним розглядом тендеру. Я повинен був бути зосередженим, але міг думати лише про те, як після цього вечора я скажу їй: "Забудь про контракт. Давай будувати справжнє життя."
Коли ми збиралися, я відчував себе настільки впевнено, наскільки не відчував ніколи. Вона одягнула сукню, яку я купив для "гри", але тепер вона виглядала в ній, як моя, справжня.
— Ти готовий до фінальної вистави, Артеме? — вона усміхнулася, і її очі сяяли.
— Я готовий до нашої фінальної вистави, Софіє, — я взяв її руки і притиснув до своїх губ. — А після цього... я хочу відвести тебе в місце, де не буде ділових розмов, а буде лише твоє печиво і ти. Я хочу, щоб ти знала, що мені потрібен твій хаос. Назавжди.
Я бачив, як її очі наповнилися сльозами щастя. Це був момент абсолютного тріумфу. Я не лише вигравав бізнес, я вигравав життя.
На прийомі я тримав її так, як ніколи раніше — з гордістю, з почуттям власництва. Я знав, що Ковальський десь там, і я хотів, щоб він бачив: вона моя.
Ми спілкувалися з Вілсоном, і він був у захваті.
— Артеме, у вас не просто партнерство. У вас — фундамент. Я бачу, як ваша наречена стала вашою опорою.
Вона справді була моєю опорою. Я нахилився до неї, і прошепотів на вухо:
— Дякую, моя опорна стіно. Я люблю тебе.
Ці слова були випадковими. Це не було частиною плану. Це була правда. Вона усміхнулася, але раптом її посмішка зів'яла. Її погляд був спрямований на вхід.
Софія
Я була на сьомому небі від щастя. Його слова, його почуття, його обіцянка "будувати справжнє життя" — це було все, чого я хотіла. Коли він сказав "Я люблю тебе" — це було найміцнішим, що він коли-небудь "будував".
Я відчувала провину за Івана, але я планувала подзвонити йому одразу після вечора, як тільки ми поїдемо з Артемом. Тепер я мала що йому сказати: я закохана.
Коли він назвав мене "опорною стіною", я мало не розплакалася. Нарешті, він прийняв, що любов — це і є справжня стабільність.
Я підняла погляд, щоб відповісти йому... і моє серце зупинилося.
Він стояв біля входу. Іван. Він був одягнений у свій найкращий костюм, і в руках тримав невелику коробочку. Він шукав мене.
Я не могла поворухнутися. Я обернулася до Артема, щоб попередити його, але було пізно. Іван побачив мене. Він почав рішуче йти прямо до нас.
— Софіє, що трапилося? — Артем відчув мою напругу.
Перш ніж я встигла вимовити бодай слово, Іван стояв перед нами. Його погляд був збентеженим, а потім — злим.
— Софіє! Я намагався тобі додзвонитися весь тиждень! — його голос був гучним і привернув увагу Вілсона та інших гостей. — Ти знаєш, чому я тут? Я мав це зробити перед важливою для тебе подією.
Він опустився на одне коліно. Усі погляди були прикуті до нас.
— Софіє Ковальчук, ти вийдеш за мене заміж?
У цей момент Артем, який стояв поруч зі мною, як мій "наречений", відпустив мою руку. Його обличчя стало кам'яним. Всі почуття, вся любов, увесь хаос зникли. Залишився лише холодний, зраджений архітектор, який бачив, як його ідеальний проєкт руйнується.
Я не могла дивитися на Артема. Я дивилася на коробочку Івана. Я зробила свою фатальну помилку. І тепер я втратила все.