День двадцять сьомий

Коли вона прокинулась, сонце вже давно було в кімнаті. Її очі ще не відкрились, а долоня вже торкнулась простирадла поряд. Порожньо. І чомусь — не страшно. Бо ті ранки, коли його не було, вже не здавались втратою. Вона знала: він десь поряд. Не тому, що “так треба” чи “бо мусить бути”. А тому, що він сам цього хоче.

Вона знайшла його в кухні. Він стояв біля вікна, тримав у руках її стару чашку — ту, що вже з тріщиною, і з якої вона пила тільки в моменти, коли хотіла затишку. І він нічого не сказав. Просто повернувся, зустрівся з її поглядом і… усміхнувся. Тихо. Ледь-ледь. Але ця усмішка була правдивішою за будь-які “доброго ранку”.

Вона сіла навпроти. У ковдрі, з мокрим волоссям і кавою, яку він налив без слів. І нарешті між ними не було напруги. Не було “як ти?”, за яким криється: “ти ще злишся?”

Просто було ми. Теперішнє.

— У мене закінчується контракт на роботі, — сказала вона перша.

— Я пам’ятаю. Вересень, так?

— Ага. І я думаю, що не буду його продовжувати.

— Серйозно?

— Так. Я втомилась бути тим, ким мені кажуть бути. Я хочу… хоч трохи себе зібрати докупи.

Він кивнув. Погляд м’який, але уважний. Не як у людини, що слухає з ввічливості. А як у того, хто пам’ятає, що вона важлива.

— А ти? — спитала вона.

— Я теж думаю звільнитись. Вже місяць думаю.

— Чому не казав?

— Бо раніше не було кому.

— А тепер є?

— Тепер… я знову говорю. Знову думаю. Знову хочу.

Вона повільно поставила чашку на стіл.

— Ти уявляєш, що буде після цього договору?

— Так.

— І що саме?

— Я не хочу повертатись до того, як було. Ні до холоду, ні до мовчання. Я хочу інакше.

— А якщо не вийде?

— А якщо вийде?

Її плечі сіпнулись. Але не від страху. Від того, що хтось сказав уголос те, що вона боялась подумати.

— Уяви, — сказала вона, — що ми переїжджаємо. Нове місце. Без цих стін, без наших криків, без привидів. Нові штори. Нові чашки.

— Але стара кава. І твоя ковдра.

— І твій дурний будильник.

— І наш кіт, який буде шкребти новий диван.

— Але, може, вже не наш?

— Може, знову наш.

Вони не сміялись. Але усміхались. По-справжньому. Не напоказ, не “аби розрядити напругу”. Це було як глибоке “так”, яке ще не вимовили вголос.

— У нас залишилось три дні, — сказала вона. — Ми вирішимо до того моменту?

— Можливо. А можливо просто відчуємо.

— А якщо не встигнемо?

— То, може, подовжимо договір?

— Назавжди?

Він узяв її руку. Тепло, не сильно. Без обіцянок.

— Просто до завтра, — сказав. — А потім ще на день. І ще. І ще.

Її очі були повні світла.

Завтра — день двадцять восьмий. І хоч рішення ще не прийнято, вони вже нарешті дивляться в одному напрямку.