День двадцять четвертий

Ніч була неспокійною. Вона довго не могла заснути, слухаючи, як він дихає поруч. Дивно, але навіть його подих дратував. Бо був рівний, спокійний. Наче нічого не сталося. Наче він не говорив вчора, що “не проти”, якщо знайде собі когось іншого і почне все з початку з кимось іншим. З кимось, хто не вона.

Вранці вони прокинулись одночасно. Вона вже не намагалась зробити вигляд, що все добре. Не намагалась посміхатись. Навіть не дивилась в його бік.

— Хочеш каву? — спитав він обережно.

— Ні.

— Чай?

— Не хочу нічого.

Він завмер у дверях. Вона не підняла очей від телефону. Але не читала. Просто дивилась на екран.

— Щось сталося?

— А як думаєш?

Тиша.

— Це через Макса?

Це питання — останній сірник. Вона кинула телефон на подушку, різко підвелася. Її голос — глухий, низький, спокійний. Але це спокій перед бурею.

— Не прикидайся, що не розумієш. Ти сказав йому, що не проти дозволити собі щось інше. “Треба дозволити”. Після танцю. Після того, як я спала біля тебе. Ти просто хочеш щось інше.

— Це не те, що я мав на увазі, — почав він, але вона перебила.

— А що ти мав на увазі? Що це все просто приємний експеримент? Що ми тут граємось у “а що, як усе ще можна”, але паралельно вже готуємо собі запасний вихід?

— Я не готую ніякий вихід.

— А що ти тоді робиш?

— Я намагаюсь зрозуміти.

— Намагаєшся? Серйозно? Вже двадцять чотири дні ти намагаєшся?! А я тут стою гола — емоційно, буквально, в кожному слові, і тільки й роблю, що “сподіваюсь”! А ти просто “не проти”, щоб інша дівчина з’явилась поруч із тобою!

Він мовчав. І вперше в його очах з’явилась не розгубленість, а злість.

— А ти колись пробувала подивитись на це з мого боку?

Вона застигла.

— Я боюсь тебе втратити — так. Але я ще більше боюсь, що ми повернемось до тих самих болючих звичок. Що знову буде образа за кожне слово. Що знову не буде ніжності. Що ми знову вдаватимемо, ніби поруч — кохання, а насправді — просто звичка.

— То ти вирішив, що простіше втекти?

— Я нічого не вирішував! Я просто сказав правду. Що не знаю, куди ми йдемо. І що, можливо, це не “назавжди”. І що якщо він покличе когось — це його вибір. Не мій. Не твій.

— Але ти міг сказати: “Я з нею. Я в процесі. І мені це важливо.”

— Я боявся, що збрешу. Бо в той момент я сам собі не вірив.

Це зупинило її. На мить. Вона відвернулась. У повітрі зависло головне питання: а що тепер?

— Послухай, — сказав він тихо. — Я сказав Максу не те. Але не тому, що мені байдуже. А тому, що я… гублюсь. Я дійсно не знаю, як бути з тобою. Я хочу. Дуже хочу. Але коли я бачу твої очі — іноді я не впізнаю тебе. Бо ти вже не та, з якою я сміявся вночі під ковдрою. І я боюсь, що я теж уже не той.

Вона мовчала. Крізь вікно падало світло. Пряме, денне. Таке, в якому не сховаєш сліз.

— Я не ревную тебе до іншої, — сказала вона нарешті. — Я ревную тебе до можливості, що хтось буде для тебе простішим. Спокійнішим. Зручнішим.

— Я не хочу зручності. Я хочу тебе. Навіть коли це важко. Особливо — коли важко.

Він підійшов. Обійняв. Вона спочатку застигла. А потім повільно притулилась лобом до його грудей.

— Ми обидва зіпсовані.

— Але ще не зламані.

Вони стояли так довго. Не через романтику, а через втому. І щось дуже справжнє, що знову оживало в цьому простому “я тут”.

Завтра — день двадцять п’ятий. День після бурі. Коли все ще сиро. Але вже легше дихати.