День шістнадцятий

Вона прокинулась першою. Уперше за кілька днів із думкою “я не можу це тягнути”.

У голові ще звучало його вчорашнє: “Я не можу без тебе. Але не знаю, як з тобою”.

Це мало б бути зізнанням. Мало б бути чесністю. А стало ще однією гирею на її плечах. Бо тепер усе зависло. Тепер вона знову не знала, хто вони. Пара? Колишні? Люди, що повільно вчаться бути разом? Чи просто два тіла в одній квартирі, які плутають ностальгію з почуттями?

Він ще спав. Вона пішла на кухню. Увімкнула чайник, дістала чашки. Поставила дві, потім прибрала одну. Ні. Сьогодні — не буде “разом”. Вона не знала, коли саме втратила терпіння. Може, коли він за сніданком знову не помітив, що її кава інша.

Може, коли він усміхнувся, як у старі часи — і вона зрозуміла, що ця усмішка вже нічого не міняє. А може, коли він спитав: “Може, сходимо кудись сьогодні? Просто пройтись. Якось по-нормальному.” І в ту мить її накрило. Гостро. Повністю. Як хвиля, яку довго стримували, а тепер вона розірвала дамбу.

— По-нормальному? — різко перепитала вона. — У нас із тобою вже давно не буває “нормально”. Ми все ламаємо. Ми знову й знову повертаємось туди, де боляче, і робимо вигляд, що цього разу буде інакше.

Він здивовано мовчав. Не розумів, звідки це. Ще хвилину тому вона спокійно мовчала.

— Це все гра! — голос зірвався. — Цей “договір”, ці “розмови”, ці “я скучив” і “я не можу без тебе” — усе це гра! Ти хочеш тепла, я хочу стабільності, і ми вдаємо, що ще можемо бути разом.

— Я нічого не вдаю, — сказав він тихо.

— Правда? — у її голосі вже лунала гірка іронія. — А та ніч? Це що було? І сьогодні ми знову в різних ліжках, і знову мовчимо, і знову обходимо одне одного!

— Я не знаю, як правильно...

— А я більше не хочу правильно! Я хочу, щоб хоч щось було справжнім. Без пауз, без обережностей, без страху, що знову все розвалиться!

Вона вже кричала. Не голосно, але щільно, рівномірно. Наче відкрутила кран, у якому рік стояла вода.

— Ми не змінюємось! — повторила. — Ми тільки навчилися краще маскуватися. Замість того, щоб чесно сказати: “Я не вірю в нас. Я просто боюсь бути одна”.

Він опустив голову. І тоді вона зрозуміла: він не буде захищатися.

— Якщо ти хочеш, щоб я пішов, скажи, — прошепотів він.

— Ні, — відповіла вона. — Я хочу, щоб ти залишився. Але не так. Не як тінь. І не як колишній, що іноді ночує поруч.

Після цього вона замовкла. Він теж. Квартира ввібрала весь цей біль — як губка. Стіни мовчали. Повітря трималось на нервах. Вона вийшла з кухні. Закрилась у ванній. І довго стояла біля дзеркала, притиснувшись лобом до холодного скла. “Я знову сказала більше, ніж хотіла. Але менше, ніж насправді відчуваю.” Бо всередині було ще одне речення, якого вона не наважилась вимовити: “Я страшенно тебе люблю. Але боюсь цієї любові так, як бояться вогню ті, хто вже згорів.”

Завтра — день сімнадцятий. І можливо, тиша після вибуху буде ще гучнішою, ніж сам вибух.