День чотирнадцятий

Він пішов вранці. Сказав коротко і просто:

— Я повернусь пізно.

Без пояснень. Без якогось особливого тону, який зміг би щось прояснити. Просто сухий факт. Вона кивнула і навіть усміхнулась. Але її руки стиснулись у кулаки. “Тепер ми знову чужі? Тепер ми знову граємо в “нічого не було”?”

Коли він зачинив за собою двері, вона залишилась стояти посеред кухні, з чашкою в руках. Кава ще парувала, але вже здавалася занадто гіркою. Вона не сіла, не продовжила пити. Просто поставила чашку і пішла до ванної.

У дзеркалі обличчя ніби й без обличчя. Сіра шкіра. Очі, в яких нічого. Ті самі, які вчора світилися, коли він торкався її так, ніби знову вірив у “нас”. Вона не знала, куди подітися. Розібрала шухляди, переставила речі, протерла вікна, прибрала в шафі з медикаментами. Знайшла стару записку: “Не забудь купити лимони. І обійняти мене.” Посміхнулась. І розплакалась.

Обід — сама. Телевізор — для фону. Книга — не читається. Робота — не йде. Телефон — мовчить. “Може, він із кимось? Може, хоче зрозуміти, чи може бути без мене?” Думки — як вода в зламаній ванні. Ллються без зупинки, затоплюють усе. Вона не знаходить собі місця. У квартирі — душно. На кухні — порожньо. У серці — нестерпно. Вона починає злитися. “Чому він пішов? Чому нічого не сказав? Чому я нічого не сказала?”

Коли вечоріє, вона ходить з кімнати в кімнату. Вмикає світло і одразу гасить. Телефон все ще мовчить. О 21:17 вона пише йому повідомлення. “Ти будеш сьогодні?” І одразу видаляє.

О 22:05 — ще одне. “Добре доїхати.” Надсилає. Він не читає. Вона лягає в ліжко. Потім встає. Готує чай. Не п’є. Зливає в раковину.

О 23:41 — знову в ліжку. Ковдра на ній, але тіло холодне. “А що, як він уже вирішив? А що, як я знову втратила? А що, як учора було прощання, а не близькість?” Сон не приходить, серце стиснуте, очі сухі, але болять. І тільки одна думка: “Я його чекаю. Але не маю права чекати. Бо сама ж сказала: “Це нічого не значить”.”

Завтра — день п’ятнадцятий. А сьогодні — ніч без нього. І вона це запам’ятає.