День тринадцятий

Сонце било у вікна вперто. Промінь ковзав по ліжку, по плечах, по щоках, по згорнутій ковдрі. Вона прокинулася першою. Він спав. Її рука була на його грудях. Його — під її шиєю. Їхні тіла — ще притиснуті, як вночі. Ніби ніч не закінчилась.

“Я щось зруйнувала? Чи навпаки — створила? І чи мала я на це право?” Вона повільно відсунулася. Пальці тремтіли. Ніби тіло опиралось. Але вона вже обирала розум, а не серце.

На кухні вона пила воду прямо з пляшки. Ноги босі, підлога холодна. В голові — туман.

І страх. Не від того, що щось сталося. А від того, що сталося щось хороше.

Він вийшов із кімнати десь через пів години. Волосся скуйовджене. Футболка наполовину висіла з плеча. Вона вже сиділа за столом, з кавою. Чекала його. Але виглядала, ніби не чекала.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт, — відповіла вона.

Мовчанка.

— Ти... все добре? — несміливо.

— Ага.

Він наблизився. Торкнувся її плеча. Вона злегка здригнулась і відійшла.

— Ти… шкодуєш? — запитав. Прямо.

— Це нічого не значить, — сказала вона швидко. Рівно, без емоцій.

— Що?

— Просто ніч. Просто тепло.

— Ти серйозно?

— А що ти думав? Що ми вже знову разом? Що все змінилось через секс?

Він відступив. Повільно. Погляд — поранений. Але вже знайомий. Так він дивився тоді, коли вона мовчала замість відповідей. Коли тікала від себе. І від нього.

— Я думав, що вчора ми обидвоє...

— Це було вчора.

Вона не могла на нього дивитись. Очі — порожні. Слова — як лезо.

— Добре, — сказав він.

— Добре, — повторила вона.

Він вийшов на балкон. Закрив за собою двері. Вона залишилась у кухні. Зі своєю кавою, яка вже охолола. І зі своїм горлом, що стискалось, ніби вона кричить усередині, але звук застряг. “Це нічого не значить” — вона хотіла, щоб це було правдою. Але тіло досі пам’ятало кожен дотик. А серце — кожен подих.

У ванній вона подивилась на себе в дзеркало. Очі — заплакані, хоч сліз не було. Губи — червоні, але не від помади. Вона провела пальцем по шиї. Там ще залишився його слід. І вона не стерла його рушником. Просто довго стояла і дихала. Бо як тільки зітре — це буде так, ніби його й не було. А воно ж було. Було.

Весь день вони не говорили. Він вийшов надовго. Не сказав куди. Вона прибирала шафу, переставляла книги, пересаджувала рослину, хоча зовсім не треба було.

Увечері — все ще мовчання. Він приніс їй шоколадку. Поклав на стіл. Без слів.

Вона взяла. Не дякувала. Але з’їла. Лягли у ліжко по різні боки. Мовчки. Але сьогодні тіло не тягнулось. І кожен з них думав: “Я зробив усе правильно. Але чому так боляче?”

Завтра — день чотирнадцятий. І, можливо, він не прийде ночувати. А вона — чекатиме. Хоч і не визнає цього.