День одинадцятий

Повітря було важке після нічного дощу, і вікна запітніли від вологи, ніби щось всередині теж парувало, не маючи змоги вирватись назовні. Вона прокинулась сама. Він ще спав. Але вперше за останні дні вона не пішла з ліжка одразу. Лежала. Слухала, як він дихає. Дивилась, як його щелепа трошки сіпається уві сні. Колись вона цілувала це місце щоранку. Сьогодні — просто провела пальцем. Ледь торкнулась. Він не прокинувся, але посміхнувся уві сні. І це було — найтепліше, що вона бачила останні тижні.

Після сніданку вони розбирали коробку з листами, старими фото і всяким дріб'язком — хотіли знайти якийсь документ, який загубили. Розкидані знімки на підлозі, її голос, що читає листівки вголос, його сміх, коли вона знаходить фото, де він у костюмі Санти і з серйозним виразом обличчя. Вона сміялась до сліз. Справжніх. Веселих.

— Яка я була дурна, — сказала вона, витираючи очі.

— Чому?

— Бо не бачила, що щастя було вже тоді.

Він замовк. Потім нахилився до неї. Подивився — довго. Вона знала цей погляд. Колись він був щоденним.

— Можна? — тихо.

— Не знаю, — так само тихо. — Але хочеться.

Його рука торкнулась її щоки. Пальці теплі. Її шкіра — ще тепліша. І між цим дотиком і поцілунком — лише подих. Він поцілував її повільно. Обережно. Без напору. Не як чоловік, що має право. А як той, хто питає: “Ти ще дозволиш мені бути частиною тебе?” Її губи спочатку не рухались. Але потім — відповіли. Повільно. Не рішуче. Але відповіли. І в цей момент — все затихло. Світ, голоси в голові, сумніви. Була тільки ця тиша — наповнена, тиха, світла.

Коли вони відірвались, ніхто не сміявся. Не жартував. Не коментував. Просто сиділи навпроти. Торкаючись лобами, дихаючи.

— Я не знаю, що це значить, — прошепотіла вона.

— І я не знаю.

— Але мені хочеться ще.

— Мені теж.

Вони не кинулись один до одного. Не лягли в ліжко. Не шукали продовження. Просто залишились на підлозі, серед фотографій, спогадів і тепла. Її голова на його плечі. Його пальці в її волоссі.

Завтра — день дванадцятий. І, можливо, ніч стане продовженням. Але цього разу — не втечею. А вибором.