День десятий

Ранок був сірим, розтягнутим. Повітря в квартирі здавалося застиглим. Вона не хотіла вставати. Не хотіла вдягатися. Не хотіла вмиватися. Просто лежала під ковдрою і дивилась у стелю. Здавалося, тіло вже навчилося існувати на автоматі. Але всередині щось змістилось.

Уже десять днів. Тільки десять. А відчуття — що ціле життя пройшло через неї і знову пішло. Він поряд. Але не з нею. І чим ближче він — тим страшніше. Бо більше немає слів, якими можна врятуватись.

Він зайшов у кімнату з чашкою кави. Поставив її на тумбу.

— Я подумав, ти захочеш, — сказав тихо.

Вона кивнула, не дивлячись на нього.

— Дякую.

Він постояв ще секунду. Потім вийшов. І ця маленька дія — увага, турбота, кава — зробила дірку в стіні, яку вона будувала всі ці дні.

Вона сіла. Тихо. Повільно. Взяла чашку. Піднесла до губ. І не змогла зробити ковтка.

Очі наповнились слізьми. Раптово. Без попередження. Бо це була її кава. Той самий смак. Той самий запах. Той самий жест, що колись значив: “Я знаю тебе”. А зараз він значив: “Я ще пам’ятаю тебе”. І це було нестерпно. Сльози текли швидко. Без звуку. Вона навіть не схлипувала. Просто сиділа, затуливши обличчя долонями, і тряслась від безсилля.

Він повернувся через хвилину. Побачив. Не спитав нічого. Не сказав. Просто підійшов і обійняв. Міцно. Повністю. Сів поруч, обгорнув руками. Її тіло спочатку не реагувало. Але потім, раптом, увесь цей лід розтанув. Вона притиснулась до нього, як до подушки вночі. Наче шукала там не його, а себе.

— Пробач, — прошепотіла вона. — Мені просто боляче.

— Я знаю.

— Я не знаю, за чим саме я плачу. За нами? За тим, що більше не буде? Чи за тим, що все ще є?

— За всім.

— Я не встигаю звикнути до тебе теперішнього. Бо ти вже не мій.

— А я не встигаю відійти від тебе. Бо ще досі з тобою.

Вона підняла голову. Його руки залишились на її спині. Очі — без захисту. Сльози ще текли, але вже не самотньо.

— Дякую, що обійняв, — сказала вона.

— Я б зробив це раніше. Але ти була як лід.

— Я ще досі лід. Просто сьогодні я не витримала.

Він зітхнув.

— Десять днів.

— І попереду — ще двадцять.

— Думаєш, ми витримаємо?

— Не знаю. Але от зараз — добре.

Він притис її до себе сильніше. Вона закрила очі. Вперше за весь час не тікаючи у себе, а залишаючись у комусь.

Того вечора вони просто були вдома. Разом. Готували пасту. Він натирав сир. Вона жартувала, що забула, як його звати. Сміялись. Трохи. Не як раніше. Але вже не через силу.

Завтра — день одинадцятий. І, можливо, той самий поцілунок уже не здаватиметься помилкою.