День дев'ятий

Вона прокинулась від того, що відчула на шиї чийсь погляд. Він лежав навпроти. На спині. Не спав. Просто дивився в стелю. Але якось дуже... присутньо. Тепер він завжди мовчить зранку. І завжди поряд. Але що в його тиші — спокій чи відчай?

Вона потягнулась. Ковдра сповзла з плеча. Її футболка трохи закрутилась на животі. він подивився. Швидко, ніби мимохідь. Але вона помітила. Його очі — ті самі. Але дивляться вже не як “твої”, не як рідні.

На кухні він стояв за її спиною, коли вона різала хліб. Занадто близько. Вона відчула його тепло — спиною, шиєю, потилицею. І не зробила крок уперед.

— Ріж тонше, — прошепотів.

— Сам ріж, — відповіла вона. Посміхаючись.

Він посміхнувся теж. Але не рухався. Її рука здригнулась. Ніж трохи ковзнув. Він миттєво схопив її зап’ястя.

— Обережно.

— Це просто шкірка.

Але його пальці затримались. І вона не сіпнулась. Її серце калатало, як барабан.

Але вона тримала погляд у собі. Не видавала.

Вдень вони вирішили переглянути фільм. Той самий, з якого починалося їхнє “разом”.

Теплий, без сюжету, повільний, з музикою і затишними діалогами. Вони сиділи поруч, на дивані. Як завжди. Але сьогодні — без пледу між ними. Без подушки. Без перепон. Її коліно випадково торкнулось його стегна. Він не відсунувся. Вона закинула ногу — звичка. Але так, як раніше: не думаючи, не аналізуючи. І в цю мить він обернувся до неї. Подивився. Її очі вже дивились на нього.

— Чому ми себе стримуємо? — тихо спитав.

— Бо боїмось.

— Чого саме?

— Що якщо торкнемось — буде краще. А потім усе знову зламається.

— Я пам’ятаю, як ти цілуєш.

— Я пам’ятаю, як ти дихаєш, коли хочеш поцілувати.

Секунда. Дві. Тиша. І потім — нічого. Він не наблизився. Вона не подалась уперед. Фільм закінчився. Світло м’яко огортало кімнату. На кухні ще пахло виноградом і розмарином. І тіло гуло від передчуття. Але жоден не зробив кроку. Бо пристрасть, коли обидва такі незахищені всередині, ще страшніша за сварку. Бо якщо буде близькість — це вже не “договір”. Це вже “вибір”.

Уночі вона довго лежала з відкритими очима. Пам’ятаючи, як він дивився на її губи. І як вона не доторкнулась. А він — лежав, відвернувшись до стіни, і відчував кожну секунду, в яку міг торкнутися — і не торкнувся. Але одна річ таки сталася. Коли вона пройшла повз нього у вузькому коридорі він поклав долоню їй на талію. Легко. Мимохідь. Але так, як колись. І вона зупинилась на мить. Потім пішла далі. Не оглядаючись. Але усмішка сховалась у кутик її вуст.

Завтра — день десятий. І, можливо, доторк вже не буде випадковістю.