День восьмий

Вона мила посуд. Вода була теплою, але руки все одно змерзли. Він сидів у вітальні з ноутбуком, у навушниках. На стільниці стояла чашка із залишками кави — вчорашньої, холодної, з плівкою на поверхні. Вона її побачила ще зранку. І залишила. З принципу. Він — не помітив. Або зробив вигляд. “Добре. Побачимо, хто витримає довше”, — подумала вона.

Під обід він підійшов, потягнувся, позіхнув.

— Є щось поїсти?

— У холодильнику.

— Там суп учорашній?

— Ага.

— Він уже скис.

— Значить, не їж.

Тиша. Вода капає з крана.

— Ти могла б сказати, — додав він.

— Ти міг би сам побачити.

— Я ж просто...

— Ага, просто! Як завжди.

Вона різко вимкнула воду. Розвернулась до нього.

— Це не про суп. Це про те, що ти живеш тут, ніби тебе тут немає.

— Я не зрозумів...

— Ні, зрозумів! Просто не хочеш визнавати, що ти не робиш нічого. Навіть не миєш за собою чашку!

— Це про чашку зараз?

— Це про мене! Про те, що я вже вісім днів живу в цьому експерименті на виживання — і не відчуваю тебе поруч.

— Ти ж сама цього хотіла! Цього договору, цих правил!

— Я хотіла чесності! А не цього — твоєї мовчазної присутності, як тіні!

— А я хотів миру.

— Тоді чому ти залишив мене в тому, що нас обох з’їдає?

Він мовчав. Але очі були наповнені втомою. Не гнівом. Просто порожнечею.

— Я не тінь, — сказав він. — Але мені вже страшно говорити. Бо все, що я скажу — буде погано.

— Знаєш, що гірше? Коли не говорять нічого. Бо тоді ти сама вигадуєш правду. І вона завжди гірша, ніж реальність.

Вона ковтнула сльози. Стояла, тримаючись за край мийки, щоб не впасти. Він наблизився. Але не торкнувся.

— Я боюсь, що як тільки я знову до тебе наближуся — ти відштовхнеш. Як завжди.

— А я боюсь, що ти вже пішов. Просто тіло залишилось.

І тут вона не витримала.

— Вісім днів, чорт забирай! І ти навіть не спитав, чи я нормально сплю. Чи мені ще болить шия. Чи я їла.

— А ти спитала, як я? Ти дивишся на мене, як на винного. Як на того, хто щось зламав.

— Бо щось зламалось.

— Ми обоє зламали. Але тільки я — під обстрілом.

Вона затулила обличчя руками. Сльози теплі, швидкі, але беззвучні. Він стояв мовчки. Потім взяв ту чашку — ту саму, з кавою — і мовчки поставив у мийку. І ще довго мив її, довше, ніж треба. Ретельно. Ніби не чашку, а вину. Потім сказав:

— Я не знаю, як повернутися.

— Я не знаю, чи є куди.

Того вечора вони вечеряли нарізаним сиром і виноградом. Без розмов. Але в одній кімнаті. І коли вона проходила повз нього — вперше за вісім днів — він доторкнувся до її руки. Ледь-ледь. Просто тепло. Просто тут. І вона не забрала руку одразу.

Завтра — день дев’ятий. І, можливо, цей доторк залишиться на довше, ніж одна секунда.