День шостий

Квартиру заливало сонцем. Сліпучим, липким, трохи нав’язливим. У вікно летів пил. На підлозі — тіні листя. Вона зранку витирала дзеркало у ванній, коли помітила на шиї червону пляму — слід від сну. Але подумала про інше. “А якби зараз хтось інший доторкнувся до мене? Як би це виглядало? Як зрада? Як втеча? Як полегшення?” Ця думка була як кістка, що застрягла в горлі. Не проковтнути — і не викинути.

На кухні вона зустріла його. Він був у футболці, яку вона ненавиділа — сірій, розтягнутій, із плямою на рукаві. Колись вона хотіла викинути її. Він тоді казав: “Це з принципу”. Сьогодні це був тригер.

— Ти знову в цьому? — не стрималась.

— А що не так? Це просто футболка.

— Це ти весь — "просто". Просто мовчиш. Просто тікаєш. Просто не говориш. Просто — вже не той.

Він обернувся повільно.

— Який не той? Я ж досі тут. Я не пішов, не кинув.

— Ти пішов давно. Просто тіло залишилось.

Тиша. Вона не збиралась це говорити. Але сказала. І не відчула полегшення.

— Тоді скажи. Скажи чесно. Ти мені зраджував? — спитала вона.

— Чому ти зараз це витягуєш?

— Бо хочу знати!

— Ти не віриш мені?

Вона мовчала. Потім — подивилась просто в очі.

— У мене були підозри. Рік тому. Ти став іншим. Телефон під подушкою. Сексу не було. І ти перестав казати мені, що я гарна.

— Ти перестала сміятись. Перестала навіть дивитися на мене!

— Бо я згасала, а ти навіть не помітив!

Він вдарив по столу. Вперше за довгий час.

— Не було в мене нікого! Але я думав про це. Бо ти зробила з мене привида! Бо жити з тобою — це було як ходити по склу!

— Тоді ти мав піти. А не зраджувати мене подумки.

— А ти? Ти ніколи не думала, що хочеш бути з кимось іншим?

— Я була зла. Самотня. Але я залишалась. Я була. А ти — ні.

Її голос зірвався. Він опустив очі. Потім — підвівся.

— У тебе завжди все по твоєму. Зрада — це, коли я щось відчув. Але не сказав. А твої ігнорування? Твоє холодне "нічого"? Це не зрада?

— Я не могла говорити. Мені було страшно.

— Що?

— Що якщо я скажу — і ти мене не почуєш.

Він сів. Поклав голову на руки. Тиша знову опустилась між ними — важка, в’язка, не та, що рятує. Та, що душить.

— Я втратила себе поруч із тобою, — прошепотіла вона.

— А я — тебе. І себе. Разом.

Потім вони сиділи довго. Мовчки. В одній кімнаті. Кожен у своїй болючій версії правди. І це було страшніше за сварку. Бо тепер усе сказане не можна було відмотати.

Увечері вони навіть не вечеряли. Кожен — сам. Він на балконі. Вона на кухні. Вона витерла сльози тильною стороною долоні, не дивлячись у дзеркало. Він поклав на підлогу подушку, сів на неї й слухав як капає вода з кондиціонера. І обидва думали одне й те саме: “Це ж мало бути краще. Цей договір. Мала бути ясність. Але зараз — ще більше болю.”

Перед сном вона лягла першою. Зі спини — вся скута, ніби заморожена. Він зайшов пізніше. Ліг далеко. Навіть ковдру не поділили.

Завтра — день сьомий. І, можливо, після всього треба буде навчитися знову дихати. Спочатку окремо.