День п'ятий

Сонце прокралося в кімнату трохи раніше, ніж хотілось. Його промені лягали на подушку, на її щоку, на край ліжка, де завжди лежав його телефон. Вона ще не відкривала очей, але вже знала — він дивиться на неї. Вона відчула це шкірою. Наче погляд був тепліший за ковдру.

— Привіт, — прошепотіла, не відкриваючи очей.

— Привіт, — відповів він. — Ти часто так говориш уві сні.

— Що саме?

— "Привіт". Наче кожна ніч — маленьке прощання.

Вона відкрила очі. Його погляд був близько, але не тиснув. Просто дивився, спокійно. Без питань. Без надії. Але і без холоду.

— Може, тому що я боюся, що ти не повернешся знову, — сказала вона.

— Я ж поряд.

— Тимчасово.

Він не заперечив. І це було чесно.

Коли вона вийшла з душу, на столі вже стояла кава. Дві чашки. Її — з мигдалевим молоком. Його — гірка, без нічого. Вперше за п’ять днів. Вперше — як колись.

— Я знайшов щось, — сказав він, коли вона сіла навпроти.

— Що саме?

— Стару флешку. З нашими фото. І відео з Одеси. Пам’ятаєш той дощ?

— Коли ми ховались під накриттям трамвайної зупинки? І я кинулась під дощ, бо не могла більше терпіти?

— І ти була в білому платті. І воно стало прозоре.

— А ти сміявся.

— Я закохався в тебе ще більше в той момент.

Вона втупилась у чашку.

— Не треба, — тихо сказала.

— Чого?

— Так чесно. Я ще не готова.

Він кивнув.

— Я просто згадав. Це все.

Потім вони мовчки прибирали. Кожен — свою частину простору. Вона витирала пил. Він — наводив лад у шафі. Знайшов її стару кофту, яку ненавидів.

— Ти досі її тримаєш? — спитав.

— Вона пахне першим снігом.

— А ще — пивом і твоїм парфумом.

— А мені подобається цей мікс.

Після обіду вона вийшла на балкон з книжкою. Він сів поруч. Не заважаючи. Просто поруч. Вони читали. Але через кілька хвилин вона зрозуміла: він дивиться на неї, а не в сторінки.

— Що? — спитала, не відриваючи погляду від абзацу.

— У тебе знову ця зморшка між бровами. Коли читаєш.

— Я не змінююсь, так?

— І в цьому твоя краса.

Вона ковтнула повітря. Воно стало важчим.

— Ти знаєш, я знайшла вчора нашу стару записку, — сказала вона. — На звороті рахунку за піцу.

— Ту, де ми пообіцяли ніколи не лаятися на порожній шлунок?

— Ага. Ти тоді ще дописав: "Якщо зголодніли — спочатку їжа, потім розбірки".

— Справедливе правило.

Вони обоє всміхнулись.

Ввечері вона поставила свічку у ванній. Сіла в гарячу воду. Піна пахла лавандою і трохи лимоном. Він зайшов за рушником — випадково. Побачив її у ванні. Вона не накрилась. Не злякалась. Просто подивилась на нього.

— Давно тебе не бачив такою, — сказав він.

— Якою?

— Спокійною. І... собою.

— Може, тому що я більше нічого не чекаю.

— А я чекаю.

Він вийшов. І цього разу вона тремтіла не від холоду. А від того, як легко можна було заплакати.

У ліжку він знову ліг ближче. Але цього разу — зовсім близько. Їхні плечі торкались. Їхні подихи сплітались. Вона заплющила очі. І шепнула:

— Я боюсь, що ці дні — це лише ілюзія. Що ми просто хапаємось за минуле.

— А якщо ми хапаємось не за минуле, а за можливість?

— Це боляче.

— Я знаю. Але ти ще тут. І я ще тут. Це ж щось значить?

Вона мовчала. Не відповідала. Бо відповідь іще не дозріла.

Завтра — день шостий. І можливо, хтось усе ж скаже: "Я скучив". Не вголос. Але в дії.