День четвертий

Субота. Колись це був їхній день. День довгих сніданків, спонтанних поїздок у кав’ярню на іншому кінці міста, день без планів, коли можна було просто лежати поруч і нікуди не поспішати. Тепер субота — як і будь-який інший день. Просто день під номером шість.

Вона знову прокинулась першою. Але цього разу — він ще був поряд. Спав. Підсунувся ближче уві сні, майже доторкався плечем до її спини. Вона завмерла. Не поверталась. Але й не відсунулась. Просто лежала, прислухаючись до його дихання — глибокого, повільного, такого знайомого, що аж щеміло в грудях. “Колись це було моїм улюбленим звуком світу”, — подумала вона. “Зараз — це нагадування. Що я його вже майже не чую.”

Вона встала обережно, щоб не розбудити його. На кухні — порожньо, але вже не так холодно. На підвіконні — склянка, з якої він пив воду вночі. “Ми знову живемо в одному просторі. Але ще не в одному часі.”

Вона відкрила холодильник — і майже одразу знову його зачинила. Усередині — хаос. Половина продуктів прострочені, інші — не її, не їстівні або зіпсовані. Соус із часів минулої весни, баночка оливок без дати, якийсь напівзгнилий салат у пакеті. “Чому все виглядає так, ніби ми тут не живемо? Чому, коли я відкриваю холодильник, я бачу наші стосунки?”

Коли він вийшов на кухню, вона стояла біля столу, тримаючи банку з чимось слизьким.

— Це що взагалі? — спитала, без злості. Просто втомлено.

Він підійшов ближче, подивився.

— Це... я не знаю. Може, ті анчоуси, що ми не доїли.

— Анчоуси не мали б пахнути, як пліснява.

— А може, й мали б.

Вони мовчки переглянулись — і обидва засміялись. Ледь-ледь. Але цього разу — по-справжньому.

— Треба розморозити холодильник, — сказала вона.

— Ага. Я давно думав про це.

— Давно? Коли?

— Ну... ще коли ми були... тобто, до того, як...

Він не закінчив. І вона не допитувалась.

— Давай сьогодні? — запропонувала.

— Разом?

— Хіба я зможу розібратися з цим одна?

І вони розморозили холодильник. Двічі розлили воду. Він порізався об скляну полицю. Вона витерла йому палець. Сварились через те, що викидати, а що ще "може згодитися". Знайшли три однакові пачки морозива з різних періодів життя. І записку на магніті: “Не забудь купити лимони. І обійняти мене. Л.” Вона мовчки притисла її до грудей. Він не запитав, коли вона її писала. Просто подивився. Вперше за останні дні — не на неї, а в неї.

Після всього — втомлені, але задоволені — вони сиділи на кухні. Без світла, тільки приглушене сіре небо з вікна.

— Коли ми останній раз щось робили разом без сварки? — спитав він.

— Я не пам’ятаю. Може, минулої зими. Коли зібрали той дурнуватий стіл з IKEA.

— Ага. І ти тоді розізлилась, бо я загубив інструкцію.

— І ми зібрали його навпаки.

— Але він досі стоїть.

Тиша.

— Може, з нами теж так?

— Як?

— Ну... щось неправильно, але тримається.

Вона не знала, що сказати. Бо не знала, чи "триматися" — це те, до чого варто прагнути.

Пізніше вони готували суп — разом. Залишки овочів, щось із заморозки, спеції, які він любив, а вона — ні. Вийшло смачно. Вона знову не сказала, що це її улюблений смак з дитинства. А він не спитав.

Увечері вони не говорили. Просто сиділи поруч. Кожен з книжкою. У своїй тиші. Але в одній кімнаті. Без музики. Без новин. Без питань. І цього разу — вперше — вона не злякалась цієї тиші. Бо в ній щось було. Щось цінне. Спокій? Звичка? Або, може, все ще любов?

Вночі він торкнувся її ноги під ковдрою. Ледь-ледь. Не навмисно. Можливо. Але вона не відсунулася.

Завтра — день п’ятий. І їм є про що мовчати разом.