День другий

Вона прокинулась пізніше. Не тому що добре спала — навпаки. Просто вночі довго лежала з відкритими очима, слухаючи його дихання. Відчувала, як час крапає повільно, як затискає горло тиша, як неможливо перестати згадувати.

Він уже не спав. Його не було в ліжку. І навіть у квартирі — це вона зрозуміла, коли вийшла до вітальні, а там усе мовчало. Свіжої кави не було, на плиті нічого не варилось, навіть у ванній — сухий рушник, як доказ: він давно пішов.

На кухні стояла його чашка — та сама, чорна, з подряпиною зсередини, яку вона завжди хотіла викинути, а він щоразу рятував. Порожня. Але вимита. Наче знак: "Я ще тут. Але між нами — відстань".

Вона не чекала на нього. Просто зварила собі каву, сіла на балконі, загорнувшись у стару кофту, яку колись він накинув їй на плечі під дощем. Тепер вона пахла лише порошком. І трохи — самотністю. На вулиці діти ганяли м’яча. Кричали. Хтось у сусідній квартирі вже встиг посваритися, потім — примиритися. У когось було життя. А в неї — день другий договору.

Він повернувся опівдні. Без пакета. Без слів. Просто зайшов, ніби нічого не сталося. Вона не питала, де був. Він не пояснив.

— Води поп’ю, — буркнув він.

Вона кивнула. І продовжила читати. Хоча не бачила жодного слова. Коли він вийшов із кухні, вона вперше помітила — він поголився. Вперше за тиждень. І запах його парфуму був свіжим, ніби... ніби він збирався кудись, куди хотів добре виглядати. Знайома нотка недовіри сколола їй груди. Але вона одразу ж її втопила. Тридцять днів. Без питань. Без ревнощів. Без втручання.

Ввечері вони готували вечерю вдвох. Мовчки. Але якось... природно. Вона різала овочі. Він смажив курку. Вона тягнулась до спецій — він вже тримав їх у руці. Як у старі часи. Як команда.

— Згадай, — раптом сказав він, — як я колись пересолив пасту і ми їли її з морозивом, бо більше нічого не було.

— І ти сказав, що це новий кулінарний тренд, — посміхнулась вона. — Солодко-солоне не для слабких.

На мить — лише на мить — обидва сміялися. Щиро. Без захисту. Без стіни. А потім сміх скінчився. І вони знову повернулися до тиші. Та вже трохи іншої. М’якшої.

— Добра курка, — сказав він.

— Ти добре приготував, — відповіла вона.

Цього разу вони вечеряли за столом. Разом. Нехай і мовчки. Але без кутків, без чужості. Просто двоє людей, які колись були одним цілим, і які тепер пробують витримати один одного поруч.

Після вечері вона дивилась серіал у навушниках. Він лежав у ліжку з книжкою.

Коли вона зайшла в кімнату — він уже спав. На своєму боці, зі зморшками на лобі — як завжди, коли сни були тривожні. Вона довго стояла над ним. Хоча знала — не варто. Але не змогла не прошепотіти:

— Я скучаю. Але ще не знаю, за ким саме. За тобою тоді, чи за собою тоді.

Він не почув. Можливо. А може, просто вдав, що спить. Бо знати, що тебе все ще люблять — страшно. Особливо, коли ти не знаєш, чи можеш відповісти тим самим.

Завтра — день третій. І вже щось зрушилось. Але поки ніхто цього не визнає.