Книга 2. Вступ

У квартирі було тихо. Нестерпно, задушливо, глухо — та тиша, що не розриває простір, а проникає під шкіру, просочується в кістки й клацає десь у грудях, коли хочеш дихнути, а не можеш.

Вони сиділи одне навпроти одного. Без слів. Без рухів. Навіть дихали по-різному — вона уривчасто, ніби з надривом, він — рівно, але з тим самим каменем під грудьми. На столі між ними лежав аркуш паперу. Трохи зім’ятий на кутах, як і вони — після всього. У лівому верхньому куті — дата. Нижче — заголовок: «Договір між нами». А потім — кілька рядків, над якими вона билася пів ночі. І яких він, схоже, ще не читав:

«Ми, ______ та ______, домовляємося дати одне одному 30 днів.

Прожити їх разом — чесно, спокійно, без ілюзій.

Не рятувати, не псувати, не ламати.

Прожити, як є.

І на тридцятий день — піти. Назавжди. Без повернень. Без жалю.

Цей договір — наша остання спроба попрощатись правильно».

Вона повільно поклала ручку поряд із папером. Вперше за останні два місяці її руки не тремтіли. Мабуть, через втому. А може, навпаки — через рішучість.

— Це не гра, — сказала вона. Голос звучав глухо, але рівно. — Не спроба щось повернути. І не шантаж. Просто... Якщо вже все, кінець — то хай буде кінець по-людськи. Без образ та без втечі.

— Тридцять днів? — перепитав він. — Ти серйозно?

— Так.

Він глянув на неї. Дивився довго і трохи інакше. У його очах вже не було злості, тільки виснаження і втома. І той самий біль, який їй так знайомий. Бо її власний був такий самий.

— А якщо за ці тридцять днів усе тільки погіршиться? — прошепотів.

— Тоді ми точно зрозуміємо, що не варто. І підемо.

— А якщо навпаки?

Вона зупинилась. Цього він не мав питати. Не мав... Але спитав. І в цьому була вся суть їхньої історії — завжди торкатися найболючішого, навіть коли домовились не торкатись взагалі.

— Ми підпишемо договір, — сказала вона. — І дотримуватимемось його. Без винятків. Домовились?

Тиша. Він узяв ручку. Підписав. Її ім’я вже було на місці. Відсьогодні — день перший.