Розділ 17. Тінь серед світла

Пройшов тиждень. Ми наче жили разом, але не обговорювали цього вголос. Я мала свою зубну щітку в його ванній, два светри в його шафі й тарілку, яку обрала сама в супермаркеті — “бо мені з неї смачніше”. Все виглядало як початок. Але в мені зріло дивне відчуття: а що, як я вже запізнилась?

Понеділковий вечір

У його вітальні горіла лампа. Я сиділа на підлозі, читаючи текст для конференції. Він — за столом, щось редагував. Нас не об'єднувала розмова, але була інша нитка: запах вечері, його рука, що мимохіть торкалась мого плеча, проходячи повз, музика на фоні, яку ми не вимикали вже дві години. І саме в цій тиші мені стало тривожно. Я подумала: “А що, якщо ми вже вичерпали себе? Якщо це найкраще, що в нас буде, а далі тільки звичка? Ми ж навіть не почали бути разом по-справжньому, у всіх сенсах, які передбачають стосунки.”

Я подивилась на нього. Він зосереджено морщив лоба. Легко постукував пальцем по столу, читаючи щось на екрані. Він не зробив нічого поганого. Навпаки — він тут, зі мною, уважний, добрий. Але… чи вистачає цього?

Я встала, щоб приготувати чай. Заварювала м’яту з імбиром. Обережно зрізала скибочки, мов намагалась уникнути будь-якого гострого руху.

— Ти щось задумалась, — сказав він, увійшовши на кухню.

— Просто втомилась.

— Хочеш, аби я зробив?

— Ні. Мені краще, коли руки зайняті.

Він підійшов ближче. Провів пальцями по моїй шиї. І саме в цей момент у мені щось здригнулось. Я не відсторонилась. Але й не відповіла дотиком.

— Все добре?

— Авжеж.

— Ти говориш “авжеж” лише тоді, коли все не зовсім добре.

Я мовчала. Він не тиснув.

Коли я лягала в ліжко, він ще працював. І я дивилась у стелю, вкрита ковдрою, наче нею можна було приховати думки. “А раптом я просто втекла від самотності? А раптом усе, що між нами — не любов, а вдячність? А раптом ми просто переграємо, втілюючи у життя наш договір?” Ці “а раптом” виїдали зсередини.

Я пригадала його слова: “Я не хочу грати в силу. Я хочу бути тилом.” Але що, якщо він став тилом у битві, якої більше не існує? Якщо я просто… не маю більше за що боротись? Я перевернулась на бік і глянула на його порожнє місце. І вперше подумала: “А чи вистачить цього, аби залишитись?”

П’ятниця. 19:42

Ми мали піти на вечерю з моїми друзями. Я ще вранці попередила його:

— Нічого серйозного, просто пиво і розмови про серіали. Буде Катя, її хлопець і ще двоє з кафедри.

— Добре. Я вийду з пари вчасно. Підкину тебе?

— Ні, я доїду сама. Просто будь о восьмій у “Білому Кролі”.

20:20 — а його нема. Мені вже тричі написала Катя: “Ваш Шевченко де? Знову заглибився у науку? Чи це стильний запізнілий драматичний вхід?” Я відповіла щось нейтральне. Тим часом сама сиділа в туалеті ресторану, витираючи кутик ока. Я не хотіла, щоб це мені так боліло. Але боліло.

20:40 — він з’явився. У пальті, без шарфа, з телефоном у руці.

— Вибач. Там була консультація. Студент приніс роботу, і…

— Я просила тебе про одну річ, — перебила я. — Просто бути вчасно.

— Я знаю. Але я не зміг сказати “ні”.

— Але мені ти сказав.

В голосі — ніби спокій, але губи вже стиснуті в лінію.

— Ми поговоримо пізніше, добре? Зараз не час сваритись перед усіма.

— Я не сварюсь, Кириле. Я просто не хочу відчувати себе другорядною.

Коли ми повернулись додому, було вже за десяту. Я мовчала в таксі. Він — теж. Дивився у вікно. І в цій тиші народжувалась втома. Не від ситуації, а від того, що ми в неї потрапили.

Сцена в коридорі

— Я не розумію, — сказав він, знімаючи пальто, — чому одна ситуація зіпсувала нам вечір?

— Бо це не “одна”. Це кожна, що повторюється.

Кожна, де я не перша. Не головна. Просто — зручна.

— Я не ставлю тебе на друге місце.

— А на яке, Кириле? Я твоя жінка чи проєкт на вихідні?

Він мовчав.

— Якщо я важлива — будь ласка, скажи це.

Не тоді, коли я вже йду. А коли ще є час лишитись.

— Ти вимагаєш абсолютної присутності, — раптом сказав він. — Але сама постійно ніби тут, ніби ні.

— Про що ти?

— Про тебе. Про те, як ти мовчки читаєш мої чернетки, але нічого не кажеш. Про те, як ти торкаєшся мого обличчя, але не торкаєшся мого життя. Про те, що ти ніби тут, але ніби готова піти щосекунди.

Я відкрила рота, але слова не пішли. Бо вперше я побачила, що йому болить.

— Я боюсь втратити тебе, Маріє. Коли ще навіть не зробив своєю. А коли щось інше потребує моєї уваги — я кидаюсь туди, бо це не може обійтись без мене. Мені здавалось, що ти це зрозумієш та вистоїш перед незначними перепонами.

— Але я не хочу стояти, — прошепотіла я. — Я хочу, щоб мене тримали.

Ми мовчки зайшли на кухню. Я поставила чайник. Він відкрив холодильник, подивився всередину, закрив.

— Можемо ми не сваритись? — спитав він.

— Це не сварка. Це крик того, хто потребує бути потрібним.

Він кивнув. Повільно.

— Я вчуся. Повір мені.

— А я не знаю, чи витримаю, поки ти навчишся.

І це було найболючіше, що я могла сказати.

Повернення до дотику

Ми лягли в різний час. Він першим. Я — через годину, після того, як перебирала в голові всі слова, які могла б сказати і не сказала. Я зайшла до кімнати тихо, ніби у чужу. Він лежав обличчям до стіни. Його дихання не було рівним — отже, не спав. Я лягла збоку, під свою ковдру. Між нами — цілий океан тиші. І жоден не наважився переплисти. Я слухала, як він дихає. І думала: “Чому, якщо я так люблю, мені зараз так страшно?”

Я хотіла, щоб він сказав “я боюсь тебе втратити”, але по-іншому. Не так, як сказав. А якось глибше. Як у книжках, яких я начиталась у 16. Я хотіла, щоб я змогла сказати “я не витримаю цього”, але з ніжністю, а не криком. Я хотіла, щоб ми обоє вміли говорити краще, ніж мовчати. Але ми — такі, як є. І це “такі, як є” лякало. Бо що, як цього не вистачить?