Розділ 13. Справжнє, яке вже не сховаєш

Після сну було важко повірити, що ранок реальний. Але він був. Теплий, несподівано світлий, з тінями дерев на підлозі. І… з новим повідомленням.

Кирило: “Я щойно вийшов з зустрічі. Якщо хочеш — приїжджай. Я вдома. І я справді є.”

Марія: “Я вже в метро.”

У квартирі

Коли я зайшла, він саме розв’язував краватку. Виглядав втомленим. Але… спокійним.

— Складний день? — запитала я, залишаючи пальто на вішаку.

— Ти не уявляєш. Три години з комісією, пів години з проректором і ще двадцять хвилин з людиною, яка хотіла, щоб я підписав щось, чого не існує.

— А я?

— А ти — єдине, що існує точно.

Ці слова… не були театром. Не були красивими фразами. Вони просто впали, як ключ у замкову щілину. І щось всередині мене клацнуло.

Ми мовчки сіли на підлогу біля дивану. Він відкрив пляшку вина, поставив келихи на книжку Жака Дерріда (на що я зробила круглі очі, а він — винувату усмішку).

— Я думаю, що ми все зіпсуємо, — сказала я.

— Ми вже зіпсували. Контракт. Межі. Холодність. Але, здається, саме це і врятувало нас.

— Якщо хтось дізнається...

— Ти боїшся?

— Я боюсь, що ти знову змусиш мене назвати це “угодою”.

— Уже ні. Це ніколи більше не буде угодою.

Він узяв мою руку. Легко, ніжно. Як у той перший раз. Але зараз — по-іншому. Не пробно. Не “можна?”. А — “я з тобою”.

— Дозволь мені не боятись тебе, — прошепотіла я.

— Я сам боюсь себе, коли ти поруч. Бо я не контролюю, що хочу сказати. І скільки хочу залишити тебе тут, біля себе. Не зараз. А… завжди.

Пальці стискаються. Дихання змінюється. Він дивиться на мене. І я знаю — якщо він поцілує мене, все зміниться. Але він не цілує. Просто торкається лоба губами. І це ніжніше, ніж будь-який поцілунок.

Але наступного дня…

— Вас просять прийти в деканат, — сказала секретарка, коли я прийшла здавати черговий фрагмент диплому.

— Чому?

— Не знаю. Але, здається, йдеться про ваш… сімейний статус.

Моє серце підскочило. Ноги стали ватяні. Вони знають. Хтось написав. Хтось проговорився. Чи це просто перевірка?

Я вийшла на вулицю. Вдихнула повітря. Подзвонила.

— Привіт, — сказала я в слухавку. — Нас викликають. Разом.

— Я знаю, — відповів Кирило. — Щойно дізнався.

— Що будемо робити?

— Те, що завжди. Говорити правду.

— Але ми не можемо сказати всю правду…

— Можемо. Просто не всю одразу.

Вечір. У нього

— Це кінець? — питаю я.

— Це початок. Але без ілюзій. Якщо хочеш, я скажу їм, що ми розлучаємось. Що не зійшлись характерами. Ти нічим не ризикуватимеш.

— А якщо я вже не хочу розлучатись навіть “для вигляду”?

— Тоді ми йдемо разом.

Він простяг руку. І я взяла її. Не для фото. Не для деканату. А тому, що тепер це більше, ніж роль.