Розділ 12. Те, чого ми не казали

Минув тиждень. Сім днів без нього. Без листів. Без зустрічей. Тільки одне коротке повідомлення, яке я перечитала сорок два рази: …я завжди поруч. Навіть якщо знову зроблю вигляд, що ні.” І саме це "зроблю вигляд" було найгіршим.

Кафе біля факультету

— То що, підеш на зустріч із Михайлом? — спитала Катя, ковтаючи каву.

— Михайлом?..

— Ну тим, новим. Хлопець із аспірантури. Той, що на презентації сидів біля тебе і двічі пропонував допомогти з проєктом.

— А він взагалі нормальний?

— Нормальнішого я не бачила. Гарний, усміхнений, без цього самозакоханого “життя через монолог”. Хочеш, я скажу йому, що ти не проти кави?

Я довго думала. А потім — сказала:

— Кажи.

Перше "побачення" з іншим

Михайло виявився несподівано цікавим. У нього була красива манера говорити — не поспішна, не нав’язлива, з паузами, які не змушували тебе заповнювати тишу.

— Ти справді писала про етичні дилеми в машинному навчанні? — здивувався він.

— Ну, намагалася.

— Це круто. Серйозно. Мені здається, люди часто тікають від складних тем. А ти — навпаки.

Я усміхнулась.

— Та я й сама від себе тікаю, якщо чесно.

Ми ще говорили про музику, про старі фільми, навіть про те, що в дитинстві він хотів бути астрономом. І якби я не знала, що в моїй голові й далі інший чоловік, я б, можливо, навіть… Але я знала. І навіть коли Михайло торкнувся мого зап’ястя — обережно, мимохідь — я відчула тільки одне: це не те. Не той. Не зараз.

Знову на кафедрі

Коли я поверталась із цієї кави — трохи спантеличена, трохи роздратована собою — я побачила його. Кирило стояв біля кафедрального стенду, говорив із кимось із колег, тримав купу паперів у руці. Його обличчя — як завжди — стримане. Але очі…

Очі спіймали мої. І він побачив, що я не одна. Що поряд — Михайло. Що він щось сказав мені на вухо. Що я засміялась. Навіть якщо сміялась механічно. Мені здалося, що Кирило на секунду зупинивсь. А потім відвів погляд. Як чужий.

Повідомлення того ж вечора

Кирило: “Сподіваюсь, він розуміє твої жарти краще, ніж я.”

Марія: “Ти не маєш права на ревнощі.”

Кирило: “А я й не маю. Але не забороняй мені відчувати.”

Марія: “Тоді не ховайся.”

Кирило: “Я не ховаюсь. Я просто не знаю, як бути поруч, не зламавши все.”

Флешбек — її роздуми

Тієї ночі я довго лежала в ліжку. Слухала музику в навушниках, перемикала треки — і на кожному другому уявляла нас. Не з фальшивим підписом у свідоцтві. А зі справжніми стосунками. Ранкові кава й газета. Його теплі пальці. Сварки через дрібниці. Мовчазні вечори в одному просторі. Все, що не прописується в угодах. Все, що не купується. Я зрозуміла, що я з ним не заради вигоди. Я з ним, як у просторі, де можна не бути кимось. Просто бути.

А тим часом — він

Кирило сидів у своїй квартирі, тримаючи в руках її чашку. Ту саму — М.Ш. Може, він скучив більше, ніж варто. Може, він зрозумів: звичка до неї вже стала залежністю.

І ні, це не було зручно. Але це було чесно. Він відкрив повідомлення. Довго друкував. Видаляв. Знову писав. Знову стирав. І врешті написав одне-єдине: “Прийдеш? Не як дружина. Просто як ти.”

У дверях

Я стояла біля його квартири хвилин п’ять. Не наважувалась постукати. Вже думала розвернутись, коли він сам відчинив.

— Я знав, що ти там, — сказав він.

— Твої двері — це завжди випробування.

— А ти — це завжди тиша, яка звучить голосніше за все.

Він зробив крок назад.

— Проходь.

Діалог за чаєм

— Він тобі подобається? — запитав раптово.

— Хто?

— Михайло.

— Він — добрий. Розумний. Усміхається.

— Але?

— Але коли він торкається моєї руки — я думаю, що це не твої пальці.

Пауза. Повітря ніби згущується.

— Я не знаю, що з нами буде.

— Я теж не знаю.

— Але я знаю, що це не гра. Не фікція. Не контракт.

— А що?

— Це ти.

— І ти.

Сон, якого вона не змогла забути

У сні все виглядало занадто чітко. Якщо реальність — акварель, то цей сон був вирізьблений у камені. Холодному, білому. Ніби мармур. Ніби... могила.

Вона стоїть у залі суду.

— Прокидайся, — говорить хтось. — Прокидайся, бо вирок вже винесено.

Але вона не може прокинутись. Бо не спить. Вона в пастці. Перед нею — стіл. На столі — диплом. Поруч — обручка. А в залі — сотні знайомих облич. Катя. Мати. Одногрупники. Тетяна Вікторівна. І навіть він. Кирило. В костюмі, але обличчя закрите маскою. Як у театрі.

— Ваша провина — в почуттях, — каже хтось із натовпу.

— Ви перейшли межу. Ви не повинні були…

— …довіряти.

— …відчувати.

— …любити.

Всі голоси зливаються в один. Від них болить у вухах. І вона хоче крикнути: “Це було не навмисне. Це просто сталося.” Але голосу немає.

Вона біжить коридором. Студентський корпус стає лабіринтом. Двері зникають. Вікна чорні, як ніч без ліхтарів. Вона біжить. Шукає щось. А потім чує — його голос:

— Ти підписала. Ти погодилась.

— Але я не знала, що…

— Ти знала. Просто хотіла вірити, що це — більше.

І ось вона знову у тій самій квартирі. Його квартирі. Тільки тепер — усе порожнє. Книги з полиць зникли. Чашка “М.Ш.” розбита. А він стоїть у кутку. Дивиться на неї і питає:

— Ти віриш мені?

— Так.

— А собі?

Раптом вона бачить себе в дзеркалі. Але у відображенні не вона, а інша. Схожа, але втомлена, безбарвна. У неї немає обличчя — тільки силует. І той силует починає стиратись. Вона втрачає себе. У всіх “так”, сказаних замість “ні”. У всіх “може”, де мало бути “ніколи”. У всіх “контракт — це просто папірець”, коли він вже став частиною серця.