Розділ 11. Тріщина в тиші

Три дні минули тихо. Майже занадто. Ні дотиків, ні розмов “по душам”, ні нових поїздок у таємні дворики. Лише короткі повідомлення — “зустріч о 14:00”, “відправив правки по розділу 3”, “не забудь про сесію”.

Я ловила себе на тому, що сумую. Не за словом “дружина”. Не за його рукою на талії. А за цим незрозумілим станом, у якому мене бачили. А тепер — знову тиша. Спокій, який ріже.

Факультет. Четвер

Я саме друкувала перші сторінки диплома в коридорі кафедри, коли до мене підійшла Тетяна Вікторівна — викладачка з “добрими очима”, які завжди змушують тебе відчувати себе винною, навіть якщо ти просто п’єш чай.

— Маріє, привіт.

— Добрий день.

— Можна запитати?.. Це особисте.

— Слухаю вас.

— Це правда, що ви… одружені з Кирилом Олексійовичем?

Я завмерла. Слово “одружені” з її вуст звучало, як “зловлені”.

— Так, — сказала я. — Вже майже два місяці.

— Ви... знайомі давно?

— Понад рік. Він консультував мою наукову роботу ще до того, як офіційно став керівником.

— І ви не бачите в цьому... конфлікту?

Я не відповіла. Бо бачила. І чула. І відчувала. Але хто сказав, що кохання не конфліктує з логікою?

— Все офіційно, — відповіла я сухо. — Ми не порушуємо жодних академічних норм.

Тетяна Вікторівна кивнула. І пішла. А я залишилась. І мені стало холодно. Навіть при тому, що в мене був светр. Мовчання Кирила, осудливі погляди, моя втома — все це нарешті почало збиратись у пазл. І картина вийшла не дуже романтичною.

Його квартира. Того ж вечора

— Тобі хтось щось сказав? — спитав він, коли я з’явилась без попередження.

— Мені сказали, що наш “контракт” має сторонній шум. Люди говорять. Вони починають сумніватись.

— Нехай сумніваються. Ми нічого не порушили.

— Але ми вже й діємо не просто за контрактом.

Мовчання.

— Ти знову дистанціюєшся, — кажу я. — Наче те, що сталося між нами, було помилкою.

— Ні, — спокійно каже він. — Це була правда. Але зараз нам потрібно бути обережнішими.

— Тобто — повернутись до “ти туди, я сюди”?

— Я не хочу, щоб ти постраждала.

— А я не хочу бути об’єктом твого контролю під виглядом турботи.

Його очі блиснули. Але не злістю. Більше — страхом.

— Маріє...

— Ні, дай я скажу. Я пішла на цей божевільний контракт, аде не хотіла нічого більшого, адже це видавалось якимось неправильним. Думала, зможу залишитись байдужою. А тепер... я не знаю, де закінчуюсь я, і де починаєшся ти.

— Може, саме тому нам треба зробити паузу.

Пауза. Слово, яке ріже не гірше за ніж. Особливо, коли воно не прописане в угоді. Особливо, коли це — між рядками.

— Добре, — сказала я. — Але тоді, будь ласка, скажи мені чесно: це ти віддаляєшся, бо так безпечніше — чи тому, що не хочеш більше цього “ми”?

Він довго мовчав. Потім — ледве чутно:

— Бо боюсь, що хочу цього надто сильно.

Вдома. В ніч

Я лежала на дивані у Каті. Вона дивилась якийсь серіал, а я втупилась у стелю.

— Ви посварились? — спитала вона.

— Ми зробили паузу.

— Це ще гірше. Це як вагон метро, який вже поїхав, а ти ще тримаєшся за ручку.

— Я не знаю, що я для нього. І боюсь питати.

— А що він для тебе?

Я мовчала. А потім — вперше — зізналась уголос:

— Він став тим, кого я не можу не чекати. Навіть якщо він не обіцяв повертатись.

На ранок: повідомлення

Кирило: “Я знаю, що не маю права просити. Але якщо колись тобі буде холодно — прийди. Чай, тиша і я завжди поруч. Навіть якщо знову зроблю вигляд, що ні.”