Розділ 10. Лист, якого він не прочитав

Від нього я поверталась додому босоніж. Туфлі з підборами стискала в руці, як знаряддя тортур. Мозолі горіли, а серце мовчало. Але це було не мовчання спокою. Це було мовчання перед тим, як зізнатись собі, що все вийшло з-під контролю.

Я відкрила ноутбук. Не для диплома. Не для роботи. А для нього.

Чернетка листа (який я не надіслала)

“Ти сьогодні вперше сказав “це ми”. І я не знаю, що страшніше: що ти це сказав чи що я це почула так, ніби чекала.

Можна вдавати, що нічого не змінюється. Що ти — просто інтелігент з контрактом, а я — аспірантка з ілюзіями. Але правда в тому, що я вже не знаю, де кінець фікції. Мені страшно. Бо в цьому “ми” я бачу себе справжню. А себе я боюсь значно більше, ніж тебе.”

Я перечитала написане. Раз, другий. Потім просто згорнула ноутбук. Не сьогодні. Не йому. Не зараз.

Ранок, якого я не чекала

— Ти виглядаєш, ніби тебе розчавили, — сказала Катя, коли я з’явилась на кухні.

— Було важко, — видихнула я.

— Він сказав щось? Зробив щось?

— Він… захистив мене.

— І що ти відчула?

Я дивилась на неї так довго, що вона замовкла.

— Катю, я боюсь.

— Класика. Бо коли відчуваєш щось справжнє, завжди страшно.

Знову в його квартирі

Ми зустрілись біля дверей — випадково. Він тримав у руках пакет з супермаркету.

— Ти прийшла працювати?

— Хотіла взяти записки. І поговорити. Можливо.

— Я поставлю чайник.

Це була перша фраза, яка звучала… домашньо. Я зайшла. Він поставив пакет на кухонний стіл, дістав мандарини, печиво, ромашковий чай.

— Після вчорашнього ти… — почав він. — Ти почуваєшся дивно?

— Наче я більше не контролюю нічого. Ні диплом, ні тебе, ні себе.

— Контроль — ілюзія. Ти просто стала ближче.

— До чого?

— До мене.

Він зробив крок ближче. Я не відійшла. Навпаки — серце зробило крок назустріч.

— Можна? — запитав він, торкаючись мого зап’ястя.

І коли його пальці накрили мої — я відчула спокій. Глибокий, мовчазний, справжній. Ніхто не казав “люблю”. Ніхто не цілував. Але в цьому торканні було більше, ніж у багатьох поцілунках.

— Я ніколи не думав, що зможу знову довіритись. — Його голос зламаний, але чесний.

— А я — що зможу знову відчувати, — відповіла я.

Він торкнувся моєї щоки. Повільно. З повагою. Як торкаються ікони — не для віри, а для надії.

— Ми б мали тримати дистанцію, — прошепотіла я.

— Ми і тримаємо, — сказав він. — Але вона вже не зовні. Вона — всередині.