Розділ 9. Роль, яка більше не грається

— Ви такі гарні разом! — усміхнулась координаторка з міжнародного відділу, подаючи келих шампанського. — Як ви познайомились?
Я на мить зависла. Мала б увімкнути “режим дружини”: конференція, дослідження, повільне зближення через інтелектуальні баталії. Але слова чомусь не злітали з вуст.
— На літньому семінарі, — спокійно відповів Кирило. — Обговорювали нейромережі, а вийшло, що маємо одну на двох.
Легкий сміх. Всі задоволені. А я все ще мовчу. Бо цей вечір — не просто офіційна подія. Це випробування.

Локація: прийом в університеті
Коктейльна сукня. Сережки, які я позичила у Каті. Підбори, на яких я ледве трималась, і яскраво нафарбовані губи, які вигинались у фальшивій усмішці. Все для того, щоб зіграти роль “ідеальної пари”. Але з кожною хвилиною ця роль починала відчуватись як друга шкіра.
— Ходи сюди, — сказав Кирило, кладучи руку мені на талію, коли ми підійшли до чергової групи гостей. — Просто для кадру.
Його рука була теплою, впевненою. І залишалась на мені довше, ніж треба.
— Ви такі справжні, — сказала якась асистентка з кафедри. — Це рідкість. Особливо в таких серйозних чоловіках, як Шевченко. Він раніше був... іншим.
— Іншим? — перепитала я, вдаючи цікавість, яку, втім, дійсно відчувала.
— Закритим. Гострим. Як крижина. А з вами він… м’якший. Живіший.
Я нічого не відповіла. Бо й сама не знала, що відчуваю. Гордість? Сум? Чи просто страх, що все це тимчасове?

Пізніше, коли більшість вже пішли

Ми сиділи в маленькому внутрішньому дворику, далеко від музики і шампанського. Я зняла підбори, і мої ноги нарешті подякували мені.
— Тобі подобаються такі вечори? — запитала я.
— Вони потрібні. Але не завжди приємні.
— А я?
Він підняв брови.
— Я потрібна чи приємна?
Він довго мовчав. Потім відповів:
— І те, й інше. Хоч я й не мав права дозволити собі це.
— Що саме?
— Звикнути до тебе.
Ці слова… були майже зізнанням. Без музики, без драм, без нічного неба. Просто двоє людей у тіні будівлі. І дотик його пальців до моєї долоні.
— А якщо я теж звикла?
— Тоді нам буде важче триматись умов.
— Ти ще тримаєшся?
— Стараюсь.
Ми сиділи поруч, як до цього у внутрішньому дворі. Але тепер між нами не було “умов”. Було щось, що мовчки росло всередині.
І саме в цю мить роздалось:
— Шевченко?! — жіночий голос, знайомий і зневажливо-здивований.
Ми обернулись. Вікторія. У червоній сукні, з ідеальною укладкою і поглядом, який бачив усе, що не мав бачити.
— Боже. І ти ще тут. І з нею.
— Не зараз, Віко, — спокійно сказав він.
— Та невже. Я просто прийшла подивитись, як швидко ти замінюєш людей.
Я хотіла відповісти. Різко. Гостро. Але Кирило обережно стис мою руку.
— Вона нічого не знає. І не треба. Не знижуйся до її рівня.
— Тобто тепер ти захищаєш свою… як там? Дружину?
— Так, — вперше різко відповів він. — Саме так. І вона заслуговує на більше, ніж твоя образа.
Вікторія відвернулась. Глянула на мене так, ніби я — камінь на дорозі. І пішла.

У дверях дому

— Ти не мусив це робити, — сказала я, коли він зачинив двері.
— Я мусив. Тому що вона не мала права так з тобою розмовляти.
— Але це ще одна тріщина в нашій “угоді”, правда?
Він довго на мене дивився. Так, ніби щось вирішував.
— Це вже не угода, Маріє. Це ми.
— Але ми тимчасові.
— Ніщо не тимчасове, якщо його почали відчувати.