Розділ 8. Пауза, в якій можна втонути

Він мовчки провів мене крізь вузькі вулички Старого Подолу. Асфальт потрісканий, липи низькі, повітря наповнене запахом пізнього літа — вологе, медове, затишне. Я не питала, куди ми йдемо. Вперше — не тому, що не хотіла знати, а тому, що довіряла.

Ми зупинились біля старої брами. Її скрип був таким же старим, як і цегла на стінах. За нею — внутрішній двір, затишний, з лавкою, плющем на стінах і дерев’яною гойдалкою. Це було не місце. Це був спогад. І, здається, таємниця.

— Тут колись жила моя бабуся, — сказав він, коли я обережно сіла на лавку. — У цій квартирі. Її вже давно немає, але двір залишився. Я приходжу сюди, коли не знаю, куди подіти себе.

Я обвела поглядом простір. Тиша тут не гнітила, а... лікувала. Як дотик. Як добре слово, промовлене вчасно. Як погляд, який не відводять одразу.

— Вона тебе розуміла? — тихо запитала я.

— Вона була єдиною, хто не питав, чому я мовчу. Вона просто сідала поруч і мовчала зі мною.

І ми мовчали теж.

Я не знала, скільки пройшло часу. П’ять хвилин? Десять? Життя? Можливо. А потім він обережно витяг із кишені маленьку коробочку.

— Що це?

— Символ. Умовний. Просто… кільце. Щоб у випадку чергових перевірок не виглядати підозріло.

— Ти купив мені обручку?

— Ні. Я купив обручку для ситуації, не для тебе. Якщо хочеш, можеш не носити.

Я взяла її. Вона була тоненька, срібна, ледь блищала. Як сніг у світлі ліхтаря.

— Можна? — запитав він.

Я простягнула руку. І він повільно надів її мені на палець. Не як у романтичному кіно. А повільно. Зосереджено. Так, ніби це важило. І я відчула на секунду — його пальці тремтять.

— Усе гаразд? — прошепотіла я.

Він не відповів. Тільки подивився. І цей погляд був… Він не був романтичним. Він був пораненим.

— Маріє, — тихо сказав він. — Я не вмію відкриватись. Я не знаю, як бути “правильним”. Але з тобою все інакше. Просто… інакше.

— Це ж усе — фікція. Пам’ятаєш?

— Інколи я не впевнений, де закінчується фікція.

Тиша. Знову. Але цього разу — не лікувальна. А та, в якій вирує занадто багато всього. Ми сиділи поруч. Пальці випадково торкнулись. Він не забрав руку. Я теж ні. Цей дотик був ніжніший за всі обійми, які я пам’ятаю. Ніби ми торкались не шкіри, а думок. Страхів. Усього того, що не вміщувалось у жоден контракт.

Пізніше. В квартирі

— Я йду в гостьову, — сказала я, коли ми зайшли до нього.

— Добре.

— Але якщо... якщо ти не проти, — додала я тихо, — залиш мені ту саму лампу. І ще ромашковий чай.

Він усміхнувся. Майже непомітно.

— Добре.

Я вже йшла до кімнати, коли він раптом озвався:

— Маріє?

— Так?

— Якщо одного дня ти перестанеш грати роль... я не буду проти.