Розділ 7. Речі, які не питають дозволу

Наступного ранку я прокинулась на світанку. Звичка. Коли працюєш ночами, тіло мститься раннім пробудженням — навіть після непритомності в метро й курячого супу.

Я обережно відчинила двері до вітальні. Було тихо. Сонячні промені ковзали по книжкових полицях, а на столі — акуратно складена газета й пара чашок. Одна — з моїми ініціалами. М.Ш. Він купив чашку? Спеціально? Я не встигла навіть налити води, як почула голос за спиною:

— Ще одна ніч без диплома?

Я озирнулась. Кирило був у спортивній футболці, яку я раніше не бачила. Волосся трохи скуйовджене. І… він посміхався.

— Я намагалась. Але твоя записка мала терапевтичний ефект.

— Усе життя — терапія з побічними ефектами, — відповів він, наливаючи собі кави. — Ти залишаєшся на сніданок?

— Якщо не заважатиму твоєму… професорському розпорядку?

— У мене вранці зустріч у кав’ярні. Зі старим другом. Але ти можеш піти зі мною. Якщо хочеш.

Я мала сказати “ні”. Бо це виходить за межі “угоди”. Але сказала:

— Добре.

Кав’ярня на Подолі

Ми сиділи на терасі. Він — з ноутбуком, я — з круасаном, який кришився так естетично, ніби в рекламі.

— Не люблю показні кав’ярні, — сказав він. — Але тут смачно. І тут я можу бути не викладачем. Просто… людиною.

— А ким ти був до того, як став викладачем?

— Хороше питання. Я був аспірантом, як і ти. Потім — ідеалістом. А потім — реалістом, який носить краватку.

— А між цим?

— Була вона.

— Вікторія? Та, що приходила?

Він кивнув. І раптом посерйознів.

— Ми зустрічались під час мого стажування в Німеччині. Вона — яскрава, сильна, гучна. Я був у захваті. Але ми не витримали навіть року. Вона хотіла світитися — я ховався в книгах. Їй потрібен був партнер для вечірок, мені — тиша. І ми обидва заплатили за цю невідповідність. Вона — розчаруванням. Я — самотністю.

Під’їхав чоловік років сорока. Засмаглий, у яскравій сорочці.

— КІРЮХА! — вигукнув він, обіймаючи героя. — Ти що, вивів новий вид жінок — скромна, гарна і мовчазна? Не вірю!

— Це Марія. Моя… дружина.

І знову. Цей момент. Коли повітря навколо стискається. Коли хочеться сказати: ні, я просто студентка, просто з дипломом, просто погодилась на угоду. Але я усміхнулась.

— Приємно познайомитись. А ви хто?

— Найгірший друг цього генія. І водночас найкращий. Я ще зі студентських років знаю, як важко з ним мати справу. Але він вартий того, адже він справжній. Навіть якщо вдає крижаного.

Я крадькома подивилась на Кирила. Той дивився кудись у бік. І я раптом зрозуміла: він боїться. Не втратити грант. Не викриття. Він боїться близькості. Бо колись вона вже закінчилась болем.

Дорогою назад

— Він хороший, — сказала я, коли ми йшли під липами.

— Неспокійний, але добрий. І чесний. Ми пройшли разом багато.

— Ти довіряєш йому.

— Так.

— А мені?

Він зупинився. Подивився прямо в очі.

— Ще ні. Але я… вчуся.

Ми мовчали кілька хвилин. А потім він сказав:

— Можна я тобі щось покажу?

— Що?

— Одне місце. Я приходжу туди, коли світ надто гучний.

— І хочеш, щоб я пішла з тобою?

— Я не хотів. Але зараз — хочу.