Розділ 6. Межа, яку ніхто не окреслював

Мене почало трохи нудити ще в метро. Спочатку просто легке запаморочення. Потім — холодний піт на спині, підступний біль у скронях і той особливий дзвін у вухах, який означає лише одне: організм вирішив здатись першим.

— Здається, я трохи… — прошепотіла я, і весь світ поплив вліво.

Останнє, що я пам’ятаю, — це голос Кирила Олексійовича:

— Маріє?

Наступна сцена — в його квартирі

Прокинулась я на вже знайомому дивані. Волосся хтось зібрав у низький хвіст, на лобі — прохолодна серветка. Я в кофтині, на кілька розмірів більшій за мою. І вона пахне кавою, книжками і… ним.

— Ти знепритомніла. У метро. Добре, що я був поруч.

Я озирнулась. Він стояв біля вікна, притискаючи до вуха телефон, але говорив спокійно, тихо. Хтось би подумав, що він просто читає лекцію.

— Ні, з нею все добре. Звичайне виснаження. Так. Добре. Побачимось у понеділок.

Він поклав слухавку і повернувся до мене.

— Я не хотів тебе лякати. Але ти буквально посіріла. І твої пальці були крижані.

— Я просто не снідала… і забула повечеряти… і намагалася щось писати до третьої ночі… — пробурмотіла я, намагаючись сісти. Голова закрутилась.

Він мовчки підійшов і подав чашку.

— Ромашковий чай. Без кофеїну. Без цукру. Але з медом. Твоя Катя казала, що ти так любиш.

— Ти писав КАТІ?!

— Твій телефон розблокувався за відбитком пальця. Я не ліз в особисте, просто потрібно було знайти когось, хто знає, що з тобою робити.

Я дивилась на нього і не впізнавала. Переді мною був не професор, не “замовник контракту”, а чоловік, який сидів біля дивану, прикладаючи серветку до мого чола.

— Ти ж розумієш, що це не входить у твої обов’язки, — прошепотіла я.

— А ти — що я не вмію відмежовуватись від людяності.

Він сів на край дивану. Між нами — лише подушка. Але здавалося, що прірва.

— Тобі треба сповільнитись, Маріє. Ти не витягнеш цю угоду, диплом і життя одночасно.

— А що ти пропонуєш?

— Вибрати щось одне. Хоча б на день. Наприклад — відпочити.

— І що, я залишусь у тебе?

— Якщо погодишся. У мене є гостьова кімната. І суп.

— Суп?

— Так. Курячий. Варив сам. Виходить, угода має побічні ефекти — я почав готувати.

Я засміялась. Справжньо. І — чомусь — трохи з грудкою в горлі.

Увечері

Я лежала у тій самій гостьовій кімнаті. Чисте ліжко, м’яка ковдра, нічник з теплою лампочкою. На тумбочці — ще одна чашка чаю і записка: “Не намагайся вставати вночі писати диплом. Цієї ночі ти не студентка. Ти — просто жива. Відпочинь. Шевченко”.

І я знову не знала: це турбота чи сценарій. Бо він не мав бути таким. Не мав знати, як я люблю ромашку з медом. Не мав варити суп. І вже точно не мав писати такі записки.