Розділ 5. Спільне фото і роздільні думки

Мені ніколи не було так незручно в чужій квартирі. А тим паче — коли ця квартира належить моєму “чоловікові”.

— Знімай пальто, — сказав він, і я спіймала себе на тому, що послухалась одразу. А потім злилась на себе ж. Бо що це було? Рефлекс? Звичка? Нерви?

Квартира Кирила Олексійовича — майже музей. Світлі стіни, жодної зайвої речі, книжки в алфавітному порядку, кавомашина дорожча за мій телефон. І диван, на який навіть сідати страшно, бо здається, що він теж має науковий ступінь.

— Нам потрібно зробити кілька фото, — сказав він, дістаючи телефон. — Відправимо для особистого досьє. І, можливо, викладемо щось у соцмережі, для переконливості.

— У тебе є інстаграм?

— Професійний. Але тепер, мабуть, буде ще й особистий. Тимчасово.

Я стояла в центрі вітальні, зніяковіла, як школярка перед першим побаченням. Він підійшов ближче. Занадто ближче.

— Розслабся, — сказав тихо. — Просто фото.

Я кивнула. Він обійняв мене за талію. Вперше. Його рука — тепла і спокійна. Мої думки — десь між землею і стратосферою.

— Усміхнись.

— Я намагаюсь.

— Ти виглядаєш, ніби тебе викрали.

— Це тому що мене фактично викрали.

Клац. Перше фото.

Клац. Друге.

Клац. Третє — де я вже майже усміхаюсь. І, здається, трішки… щаслива?

Коли він відійшов перевірити знімки, я опустилась на край дивану.

— Можеш надіслати мені теж? — запитала.

— Звісно. І ще — завтра у нас вечеря з керівником проєкту. Треба з’явитись разом.

— Знову?

— Це не вимога, це частина гри. Ти ж знала, у що вплуталась.

Я зітхнула.

— А ти завжди такий… холодний?

— Ні, — відповів він, не зводячи очей з екрана. — Просто не люблю прив’язуватись до тимчасового.

І тут пролунав дзвінок у двері.

— Чекаєш когось? — запитала я.

— Ні. Почекай тут.

Він відчинив. Я чула голос. Жіночий. Впевнений. І трошки зневажливий.

— Привіт, Кириле. Я проходила повз і вирішила зайти.

— Це не зовсім зручно, Вікторіє.

— А що, у тебе хтось є?

Пауза.

— Так. Моя дружина вдома.

Потім — мовчанка. Потім — кроки. І двері, що грюкнули.

— Вибач, — сказав він, повертаючись у вітальню. — Це… стара історія.

— Колишня?

— Можна й так сказати.

— І що, ти їй про мене сказав?

— Так.

— Прямо так: “моя дружина”?

— А хіба ні?

Я нічого не відповіла. Бо всередині — знову почалась паніка. Мене назвали дружиною. Вголос. Іншій жінці. Не в офісі. Не на зустрічі. А — у житті. І це вже не звучало, як частина угоди.