Розділ 4. Пані Шевченко, на вихід

Перша офіційна поява як… дружини мого наукового керівника. Що могло піти не так? Все. Абсолютно все.

— Ти виглядаєш, як Джулія Робертс на податковій перевірці, — шепоче Катя, поправляючи мені комір блузки.

— Це добре чи погано?

— Це... чесно.

Я зиркаю на себе в дзеркало. Образ: стриманий, інтелігентний, “університетський шик” — як він і просив. Темно-синя сукня до коліна, гладке волосся, каблуки, які я прокляну вже за годину. І на шиї — ланцюжок, подарований мамою. Єдине, що хоч трохи моє у цьому фейковому житті.

— Тобі варто було взяти акторку, — бурмочу я, вже стоячи біля аудиторії номер 112, де мала відбутись зустріч з представниками грантової комісії.

— Мені не треба акторка, — з’являється його голос за спиною. — Мені потрібна партнерка, яка не зламається після першого ж питання.

Кирило Олексійович як завжди: ідеально зібраний, стриманий, наче щойно з обкладинки журналу “Інтелектуал з поганим настроєм”. Він навіть не здивувався, що я прийшла раніше. Просто кивнув, як офіцер перед виходом на парад.

— Ти пам’ятаєш, що казати? — питає він тихо.

— Що ми познайомились на конференції, три роки спільної роботи, довгий шлях від поваги до кохання і вся ця ваніль.

— І що ти найбільше цінуєш в мені?

— Почуття гумору.

— Я ж сказав — без жартів.

— Це і не жарт.

Він не сміється. Я теж. Бо зараз не до жартів — двері відчиняються, і нас запрошують усередину.

Усередині

У кабінеті сидять троє людей у костюмах, запах кави й антисептика, стопки паперів. Один із них — сивочолий чоловік з європейським акцентом — уважно дивиться на нас.

— Mister Shevchenko, and your… wife?

— Yes. This is Maria Shevchenko.

Я тисну руку. Вперше чую, як звучить моє нове прізвище — не на жарт, а в голос. Як титул, який не носиш, але змушена мати.

— Ми дуже раді, що ви завітали до нас. Сімейна стабільність важлива для довготривалих досліджень, — каже сивий.

Я киваю і посміхаюсь. Театр абсурду триває.

Після зустрічі

— Це було жахливо, — кажу я, щойно ми виходимо на вулицю.

— Ти була переконлива.

— Я тремтіла.

— Так. Але при цьому говорила спокійно. Це гарна якість.

Я дивлюсь на нього. Вперше не як на викладача чи шефа, а як на… людину. Він втомлений. У нього мішки під очима, пальці машинально стискають край папки. Він теж нервував. Просто краще це приховує.

— Ми і далі так будемо? — питаю. — Зустрічі, вистави, фальшиві усмішки?

— Якщо ти передумала…

— Ні. Просто питаю, коли це стане звичкою.

Він мовчить.

— Не ставай занадто справжньою, Маріє, — тихо каже він. — Бо тоді мені буде складніше тебе відпустити.

Я не знаю, що відповісти. Тож просто йду поруч, у туфлях на підборах, які ріжуть ноги, і в новому імені, яке ще не встигло стати моїм.