Розділ 3. Умовний вибір і безумовна паніка

— Чекай, що він тобі сказав?! — вигукнула Катя, ледь не виливши собі на коліна чай з жасмином.

— Все, що ти щойно почула, тільки серйозніше, — відповіла я, зарившись обличчям у подушку. — Фіктивний шлюб. За гроші. Без Netflix’у. І без поцілунків, дякувати богам.

— Це той самий Кирило Олексійович, який носить сорочки кольору “депресія під дощем”?

— Самий. І судячи з усього, в нього криза середнього віку в обіймах європейського гранту.

Катя мовчала. А Катя мовчить тільки в двох випадках: коли їсть торт або коли не знає, як тебе не образити.

— Ну, — нарешті сказала вона, — а ти що?

— Я що? Я сиджу тут, у твоїй кімнаті, з трьома зіпсованими кавами за спиною, незакінченим дипломом і мамою, яка думає, що я вже “влаштувалась на практику в офіс мрії”.

— А насправді влаштовуєшся у фіктивне подружжя, — підсумувала Катя. — Марійко, ну ти ж розумієш, як це… звучить?

— Як вирок?

— Як сюжет на “Букнет”.

Я засміялась. Мимоволі. Потім різко затихла. Бо смішно — це тільки перші п’ять хвилин. А далі — залишається тільки страшно.

Список переваг (який я написала вночі):

1. Отримую гроші → знімаю нормальну кімнату → не працюю в “Сільпо” ночами.
2. Встигаю закінчити диплом без нервового зриву.
3. Допомагаю людині, яка, хай там що, не схожа на покидька.

Список ризиків (який довший, ніж треба):

1. Порушення етики.
2. Плітки в універі.
3. Мама мене з дому вижене.
4. Я можу щось до нього відчути (і це вже не смішно).

Я всю ніч лежала, дивилась у стелю й рахувала, скільки разів люди в романах думали: “це просто угода, що може піти не так?” І відповідь завжди була: все.

Наступного ранку я постукала в кабінет без зайвих церемоній. Мені навіть здалось, що його очі на секунду... полегшено зблиснули. Хоч він одразу сховав це за звичною маскою “викладач без серця”.

— Я згодна, — сказала я.

Він кивнув.

— Добре. В мене вже підготовлений шаблон угоди. Звісно, офіційно — це цивільний шлюб. Але я потурбувався, щоб ви були захищені юридично.

— Скільки?

— П’ять тисяч доларів. Половина зараз. Половина після завершення “партнерства”.

Моє серце стрибнуло. За такі гроші можна було не просто написати диплом. Можна було написати життя наново.

— У нас є правила, — додав він. — Ми живемо окремо, не втручаємось у життя одне одного, з’являємось разом лише на обраних заходах. Якщо хтось із нас порушує умови — угода розривається.

— І — жодних почуттів?

— Жодних, — відповів він. Але в його голосі щось ледь чутно змінилось.

Я підписала. Рука трохи тремтіла. А він простягнув мені флешку.

— Тут шаблон для доповіді. Почни з цього. І, Маріє?

— Так?

— Тепер ти — пані Шевченко. Вітаю.