Розділ 2. Пропозиція, яка не пахне кавою

Я не одразу відповіла. Бо не знала, на що саме відповідаю.

— Що ви маєте на увазі? — нарешті запитала я, ховаючи руки в рукави худі, ніби там можна було знайти трохи сміливості.

Кирило Олексійович підвівся з-за столу. Пройшов до вікна. Це його улюблена поза — дивитись на університетський двір, наче там відбувається щось цікавіше, ніж у кабінеті.

— Я скажу прямо. У мене зараз складна ситуація з грантом. Через бюрократію… — він зробив паузу, наче зважував, скільки ще варто розкривати. — Я мушу довести, що маю стабільний соціальний статус. Зокрема — сімейний. Це частина умов, які прописали спонсори з Австрії. А вони педантичні, як швейцарський годинник.

Я моргнула.

— Ви… хочете, щоб я…?

— Щоб ми уклали фіктивний шлюб, — спокійно сказав він, повертаючись до мене. — На пів року. Без зобов’язань. Без “щасливих ранків” і “спільного Netflix’у”. Просто підпис, кілька фото і візити на формальні події. Я покриваю всі витрати і, звісно, плачу вам.

Шок — це нічого не сказати. Моє тіло ніби перетворилось на пінопласт. Легке, хрустке, з нульовою стабільністю.

— Це жарт? — хрипко спитала я. — Ви що, знущаєтесь?

— У мене не той характер, щоб жартувати про шлюб, — відповів він серйозно. — І, повірте, я обрав вас не через симпатію чи романтичні фантазії. А тому, що ви — єдина студентка, яка нічим не зв’язана і якій я… довіряю достатньо, щоб зробити це.

— Ви собі уявляєте, як це звучить? — обурилась я. — “Довіра” до аспірантки, яку ви щойно вичитували за диплом?

— Саме тому. Бо я знаю ваш потенціал. Ви не зірка, ви порохова бочка. І якщо вже грати у гру, то з кимось, хто вміє тримати рівень.

Було в цій фразі щось… принизливо-компліментарне. Як тост на весіллі, який наче й хвалить, але залишає присмак гіркоти.

— А диплом? — тихо спитала я. — Ви що, купуєте мене за оцінку?

Він мовчав довго. Потім відповів:

— Я пропоную вам стабільність і реальну можливість закінчити навчання без стресу. Диплом ви допишете самі та матимете достатньо коштів для того, щоб його захистити. Вибір — за вами.

Ми мовчали. Я — тому що все це виглядало як щось з романів, які я читала ночами. Він — бо вже все сказав. І, напевно, не мав звички повторювати.

— Дайте мені ніч подумати, — прошепотіла я, встаючи.

— Добре, — сказав він. — Але не більше. У п’ятницю я маю подати документи.

Я вийшла з кабінету, як з іншої реальності. Десь там, на шляху до метро, я усвідомила, що навіть не спитала, скільки саме він готовий заплатити.