Книга 1. Розділ 1. Кава, диплом і катастрофа

Коли я впустила третю за день чашку кави, я зрозуміла, що Всесвіт проти мене. Причому навмисно. Бо як інакше пояснити, чому диплом завис на 37 сторінці, з мого комп’ютера зникла половина джерел, а до захисту залишилось п’ятнадцять днів?

— І що, знову без кави? — буркнула я до себе, витираючи підлогу серветками з “МакДаку”. Іронія в тому, що чашку я тримала вже двома руками і доволі міцно. Принаймні, мені так здавалося… Але як каже моя мама: “Якщо щось може піти не так — воно піде. А ти ще й допоможеш”.

Я рвонула до кафедри, на ходу гортаючи телефон. У мене була зустріч із науковим керівником. І якщо я спізнюсь (а я вже спізнилась), він зробить те, що завжди робить: підніме одну брову, як герой з британського серіалу, і скаже щось типу: “Міс Чаленко, ваша відсутність пунктуальності не компенсується присутністю креативу”.

І, чорт забирай, я мала рацію.

— Міс Чаленко, — озвався той самий голос, коли я влетіла в аудиторію номер 218. — Цікаво, в якому словнику ви знайшли синонім до “зустріч об 11:00” у вигляді “об 11:22”?

Він сидів за столом, спокійно гортав якісь папери. Окуляри, трохи скуйовджене волосся, темна сорочка, яка виглядала так, ніби її прасували тільки подумки. Лекційна версія Бенедикта Камбербетча, тільки з гіршим характером. І з тим самим ім’ям, яке зводило мене з розуму: Кирило Олексійович Шевченко. Мій науковий керівник. Мій особистий біль.

— Перепрошую, — пробубоніла я. — Я стояла в черзі за кавою. Це важливо для продуктивності.

— А диплом, напевно, ви теж писали в черзі?

Він не підвищував голос. І це дратувало більше, ніж якби кричав. Бо коли він говорив тихо, то ти почувався так, ніби сам себе свариш.

— Диплом майже готовий, — збрехала я. — Залишилось трішки дописати висновки і...

— І тридцять сторінок аналізу?

Я замовкла. Він підвів на мене очі. І щось у тому погляді було… незвично м’яке. Ніби втомлене. Ніби він бачив таких, як я, десятки. І вже не сердився, просто втомився сподіватись.

— Пані Маріє, — сказав він, зітхаючи. — Ви розумна. Але це не рятує від реального світу. А в ньому терміни існують не для краси.

Я кивнула. Мовчки. Бо розуміла: якщо я завалю диплом — це буде кінець. Для мене. Для стипендії. Для всього. І саме в цю секунду він сказав:

— Є один варіант, як це виправити. Але він... нетиповий.

Я підвела брови.

— Ви зараз серйозно?

Він кивнув.

— Дуже. Але спершу... скажіть, як ви ставитесь до угод?