Фінал

Дівчина стояла в повному заціпенінні.

— Що?.. Але ж вона щойно була тут!!!

— Я ж сказала: підпишеш — і тебе ніхто не чіпатиме, — з усмішкою відповіла Аделі́на.

Дівчина безсило опустилася на стілець.

— Боже, Аделіно, я нічого не розумію!

— Чесно?.. Я й сама заплуталася. Але знаю, що тепер…

Вона не встигла договорити — обидві чітко почули тітчин голос, ніби з іншого виміру:

— Я ж кажу, йди сюди, все добре, не бійся!

Поруч пролунало ще одне — чоловіче, холодне й різке:

— Зробіть їй укол… аро…

Усе звучало глухо, відлунням, наче з глибокого колодязя.

— Аделіно, мені страшно… Що це?.. — тремтячим голосом спитала дівчина.

Аделі́на прислухалася, але й сама не розуміла, що відбувається.

— Зефаре? Що сталося? Що це все означає?

Та він і сам нічого не знав.

— Ходімо зі мною. Нам якраз час на церемонію, — сказала вона і, взявши подругу під руку, повела довгим коридором.

Вони увійшли до величезної зали. Там зібралося безліч жінок у довгих темних пальтах. Їхніх облич не було видно — вони були приховані шарфами, наче тінями.

Коли дівчину поставили в центр, жінки почали співати тиху, моторошну молитву й одна за одною запалювали свічки.

Потім Аделі́на підійшла й поставила Сефарині на лобі крапку, схожу на індійську тіку.

Після цього підвела її до величезного котла з кришталево чистою водою.

— Умийся тричі.

Дівчина послухалася. Та раптом у неї запаморочилося в голові, і вона вмилася ще раз…

І в ту ж мить побачила перед собою стару раковину. У дзеркалі — своє відображення, а за спиною — двоє людей у білих халатах і масках.

— Ні… ні… ні… Що відбувається?..

Вона почала вмиватися знову й знову. Вода була крижана. Руки здерев’яніли, пальці втратили чутливість. Сефарина мила обличчя в істериці, захлинаючись власним подихом.

Зрештою лікарям набридло спостерігати за черговою «божевільною». Вони скрутили її, потягли коридором і жбурнули в палату. Двері грюкнули й замкнулися.

Дівчина кричала, била кулаками у двері, благала випустити її, але ніхто не чув.

Раптом за спиною пролунав роздратований голос:

— Та не кричи ти вже! Голова болить, дістала!

Сефарина обернулася й побачила ту саму незнайомку. Впізнавши її, вона кинулася вперед:

— Арандіє, мені потрібна допомога! Я готова підписати контракт, будь ласка, скажи Аделі́ні…

Та відштовхнула її й закричала:

— Що тобі від мене треба?! Яка я тобі Арандія?! Я розумію, що ви тут усі ідіоти, але тебе взагалі треба ізолювати!

Слава Богу, мене завтра виписують!

Дівчина більше нічого не розуміла. Кожен день був схожий на попередній:

ранковий сніданок, уколи, пігулки і тітка, що плаче…

Але однієї ночі…

Палату заповнив туман.

Із нього вийшла постать.

Сефарина зраділа:

— Зефар?.. Це ти?..

Та вона завмерла, коли побачила перед собою бабусю.

Кинувшись до неї, Сефарина обсипала її поцілунками, говорила, як їй було погано без неї, як страшно, як вона шукала Аделі́ну…

Бабуся лише приклала палець до губ і прошепотіла:

— Контракт підписано. Все добре.

І вони разом розчинилися в тумані.

Вранці, коли медсестра зайшла до палати, вона не знайшла ні сусідки, ні Сефарини.

Перед нею була лише порожня палата…