Глава 7

Сефарина сиділа в кабінеті Аделіни, роздивляючись папери контракту, який їй передав Зефар.

— Що це? Навіщо?.. — запитала вона, сповнена нерозуміння.

— Це контракт, — холодно відповіла Аделіна. — Тепер ти належиш мені. Підпишеш — твоє життя зміниться, і тітка тебе не знайде. Якщо ж ні… Ти вже знаєш, чим це закінчиться. Жодного життя, жодної свободи…

— І підписати обов’язково? — спробувала уточнити Сефарина.

— Скоріше так, ніж ні. Зрозумій, ти зараз не в тій позиції, щоб відмовлятися. Та й взагалі… ти нічого не втратиш. Скоріше навпаки — здобудеш!

— Дай мені подумати… кілька днів, будь ласка! — молила дівчина.

Аделіна нахмурилася. Відмови не приймаються.

— Я можу дати час, але боюся, тітка тебе знайде! Подумай добре — до вечора.

Сказавши це, Аделіна відвернулася до вікна, а Зефар провів Сефарину в маленьку кімнату.

Залишившись наодинці, дівчина не могла знайти собі місця. «Навіщо все це?» — постійно звучало у її голові.

Вечором до кімнати зайшов Зефар і знову повів її до Аделіни. Строгі, пронизливі очі Аделіни знову спостерігали за Сефариною:

— Ну що?

— Ні, я не згодна, — відповіла дівчина, відчуваючи, як серце стискає страх. — Я так не можу… І що буде далі? Якщо я підпишу, мушу залишитися тут… Але навіщо?

Аделіна дивилася на неї, і гнів лише наростав у її погляді.

— Подумай, що ти втрачаєш? У тебе й так нічого немає! Все відібрали. Хочеш до тітки повернутися? В психушку потрапити? Вона не упустить свого шансу. Тобі здається, що мене ніхто не бачить, але бачиш мене ти — значить, побачать і інші!

— Ти згодна? — востаннє спитала Аделіна.

Дівчину охопив страх. Вона тремтіла, дивлячись на Зефара, який лише кивнув, мовляв: «Слухай, погоджуйся».

— Ні, Аделіна. Ні. Я вірю, що є інші, безпечніші способи справитися…

— Добре, — не дивлячись на неї, промовила Аделіна, перебираючи в руках червоне яблуко. Потім наказала: — Зефар, відведи її до темниці, може, посидить там і подумає…

Дівчина ледве встигла зорієнтуватися, як опинилася за ґратами.

— Ей! Хто-небудь, випустіть мене! Зефар! — кликала вона.

Раптом за її спиною хтось заерзав і простогнав:

— Та не кричи ти… голова болить…

Душа Сефарини пішла в п’яти. Вона обернулася.

— Хто тут?

— Хто-хто… Мабуть, твоя нова сусідка по кімнаті!

Дівчина оглянулася і побачила не камеру темниці, а досить простору кімнату: білі стіни, дві зручні ліжка і столик між ними, немов у купе. Через велике квадратне вікно падало світло місяця.

На ліжку лежала жінка в лахмітті, кучеряве волосся до плечей, обличчя бліде з родимкою на щоках. Тонкі губи і ніс, гострий підборідок.

— Ну що, встала як новонароджена? Проходь, знайомитися будемо! Мене звати Арандiя. А тебе?

— Сефарина. Дуже приємно!

— Ти теж відмовилась підписувати контракт? Боїшся? А який сенс боятися, якщо все, чого ми боялися, вже сталося?!

Арандiя сіла поруч і продовжила:

— Не знаю, через що тобі довелося пройти, щоб опинитися тут, але повір: підпишеш контракт — стане легше. Прямо зуб даю! Ти, мабуть, помітила, що тут навколо купа людей… Всі вони відмовилися підписувати — тепер залишаться тут назавжди. А ті, хто погодилися, живуть у задоволення: ні в чому собі не відмовляють. Подивись на мене: вся в лахмітті… Тобі таке треба?

Сефарина мовчки слухала, розгублено дивлячись на Арандiю.

— Що мені робити?..

— Підпиши і все! — сказала Арандiя, підводячись і йдучи в сусідню кімнату.

Дівчина довго сиділа сама, поки перед нею не з’явився Зефар. Кивнувши йому, вона покорно пішла за ним.

Вони наближалися до кабінету, коли раптом вона почула:

— Ось ти де! Мені що, тебе всюди шукати??

Обернувшись, Сефарина побачила… тітку!

Зефар миттю прикрив її собою. Дівчина швидко зайшла в кабінет і кинулася підписувати контракт. Аделіна ледве не подавилася яблуком від здивування.

— Ти все-таки зважилася… Рада!

— Тітка там! — вказала Сефарина на двері. Але коли Аделіна відчинила їх, там був лише Зефар.