Глава 6

Сефарину розбудив дивний шурхіт. Розплющивши очі, вона побачила дим, що повільно стелився кімнатою. Серце стиснулося від страху — їй здалося, що дім горить. Вона кинулася до виходу, але раптово наштовхнулася на Зефара, який стояв просто перед нею й мовчки спостерігав.

Побачивши його, Сефарина відчула полегшення. Вона вдивлялася в його блакитні очі — у них завжди жила доброта й тихе співчуття.

— Зефаре… Зефаре, прошу, допоможи… — її голос тремтів. — Тітка замкнула мене й не випускає. Вона вважає мене божевільною… але ж чому? Допоможи, рідний мій, скажи Аделіні, де я. Нехай вона звільнить мене…

Вона притулилася до нього, ридаючи. І в ту ж мить її погляд упав на тітку, яка стояла поруч і плакала.

Сефарина знову подивилася на Зефара — і різко відсахнулася. Перед нею був уже не він, а людина в масці та білому халаті.

— Ось бачите! — вигукнула тітка. — Вона постійно так поводиться! І зараз… знову…

Не договоривши, жінка залилася сльозами.

Сефарина надто пізно помітила лікарів — їх було троє. Один із них, заспокоюючи тітку, вийшов разом із нею з кімнати, залишивши дівчину сам на сам із лікарем та медсестрами.

Лікар довго оглядав її, щось занотовуючи у товстий зошит. Потім ще довго говорив із тіткою за зачиненими дверима.

Коли всі поїхали, Олена повернулася до Сефарини. Вона принесла їй їжу й, поки дівчина їла, ніжно гладила її по голові, повторюючи знову й знову, що в неї немає нікого дорожчого за Сефарину.

Після вечері тітка дала їй пігулку. Випивши її, дівчина заснула.

Їй снилося, що вона йде разом із мамою та бабусею якимось безкраїм полем, укритим квітами. Їй було так добре й спокійно, що зовсім не хотілося прокидатися.

Але саме в цю мить хтось її розбудив.

Розплющивши очі, вона знову побачила Зефара.

— Зефаре?.. Це ти… чи знову лікар?.. — прошепотіла вона.

Та, побачивши туман, майже золотий, теплий і живий, Сефарина зрозуміла — тепер це точно він. Вона хотіла знову розповісти йому про своє нещастя…

Але Зефар лише мовчки взяв її за руку й потягнув за собою — у дим.

Дівчина йшла за Зефаром довгим підземним тунелем. Камінь під ногами був холодний і вологий, а тиша навколо здавалася живою. Здавалося, що сам простір затамував подих.

Коли вони вийшли з тунелю, перед ними відкрилася лісова галявина. Там на них уже чекала Аделіна — поруч стояли два коні: білий, мов світло, і чорний, мов ніч.

Обійнявшись, вони швидко осідлали коней і рушили в дорогу.

— Пробач мене… — тихо сказала Аделіна. — Якби я тоді не прогнала тебе, цього б не сталося.

Тітка просто збожеволіла… Я не розумію, навіщо вона це робить.

До речі… куди ми їдемо?

— Зараз побачиш. А щодо тітки — не хвилюйся. Ми з цим розберемося, — відповіла Аделіна.

Раптом вона різко зупинила коня й, повернувшись до Сефарини, серйозно запитала:

— Ми прямуємо в місце, звідки тобі, найімовірніше, вже не вдасться повернутися у світ людей.

У мене лише одне запитання: ти готова?

Якщо ні — ти можеш піти. Я не буду наполягати. Але тоді на тебе чекає життя з нею… і хто знає, чим воно закінчиться.

— У мене забрали все… — з гіркою усмішкою відповіла Сефарина, дивлячись на неї з подивом. — Мрію, кохання, свободу.

І ти ще питаєш, чи хочу я жити у світі людей?

Аделіна лише усміхнулася — і вони поскакали далі.

Вони їхали все глибше в ліс, вузькими стежками, туди, де навіть небо, злякавшись, спочатку ховалося за хмарами, а потім — за верхівками дерев. Туди, куди не проникав світло.

Нарешті попереду з’явився замок.

Перед тим як ворота почали відчинятися, Аделіна ще раз уважно подивилася на Сефарину. Побачивши мовчазну згоду в її очах, вона кивнула — і вони в’їхали на його територію.