Глава 4

З того часу, коли в житті Сефарини з’явилася Аделіна, все перевернулося на краще. Вони разом ходили до спортзалу, разом готували й займалися кінним спортом. В училищі й на курсах все йшло як по маслу.

Але їхню ідилію порушила тітка, яка знову прийшла й принесла свою жирну, як і вона сама, їжу. Вона була вдягнена у спортивний костюм, бо нічого іншого на неї вже не налазило. Ввалившись у квартиру, важко дихаючи й ледве не задушивши племінницю в обіймах, вона осіла в крісло і закурила сигарету.

Раптом вона помітила спортивний куточок у вітальні й, усміхнувшись, запитала:

— Вау, твоє нове хобі? Нічого собі! Чи, може, у тебе хлопець з’явився?

Дівчина хотіла відповісти, але раптом помітила похмуре лице подруги.

— Ні, нікого немає. Це мій спортивний куточок.

— Ясно. Ну як сходила до салону краси? Я ж тобі візитку залишала!

— Не ходила. Не було часу.

Аделіна тим часом ходила туди-сюди, склавши руки на грудях і злобно поглядаючи на Олену. Вираз тітчиного обличчя раптово змінився. Стало сердитим. Загасивши сигарету, вона підвелася й підійшла до холодильника. Відкривши дверцята, почала діставати їжу, але раптом зупинилась і подивилась на племінницю. Її погляд став майже демонічним.

— Не було часу, значить!? Їжу мою викидала! Я ж учора приносила! А на свої курси, училище й на от це! — кивнула в бік домашнього спортзалу. — На це час є! Ну офігєть, родна! Я казала твоїй бабці, щоб вона нормальну професію тобі вибрала. Ні, ви зробили по-своєму! Ну правильно! Навіщо мене слухати? Я вам хто? Правильно — ніхто! Куди ти з цією професією і з м’язами, як у мужика, підеш?! Кому ти потрібна будеш?!

Поки тітка кричала, скажено розбризкуючи слиною, Сефарина стояла й слухала, а на очах проступали сльози. Раптом ніби хтось вселився в неї. І не тямлячи себе, одним жестом зупинивши тітку, вона відповіла:

— По-перше, тут я вибираю, а не ви! І вами я не хочу ставати! Зрозуміло? Олено, я все розумію — ви моя рідна тітка і я вас поважаю, але подивіться на себе! Де ваші діти? Правильно — живуть за кордоном. Де ваше життя? Правильно — у смітнику. Ви й справді вважаєте, що ваша їжа мені якось допоможе? Та мене нудить від неї і від вашої псевдотурботи! Вірно — ви самотня, і я для вас як віддушина, бо піклуватися вам більше нема про кого! Я й сама можу купити — стипендії мені вистачає, та й підробіток у театрі теж є! І, по-друге — перестаньте курити, коли ви приходите! Мені неприємний цей дим! А тепер ідіть! Їжу можете залишити — я її все одно викину! Прощайте!

Кілька хвилин тітка стояла в повному подиві та шоці. Потім, отямившись, відповіла:

— Я ж для тебе старалася! Ти розумієш? І ти зі мною отак? Мама й бабуся в гробу тільки що перевернулися! Подивися, на кого ти стала схожа! Ти ж вилита свого батька! Вся в нього!

І, грюкнувши дверима, вона пішла.

Коли двері зачинилися, Сефарина стояла, схопившись за голову, тоді як Аделіна сміялась:

— Ну? Ну ти бачила? Звалила тільки так! Побігла би ще на бігову доріжку!

— Що це було?! — розгублено запитала дівчина. — Як це? Що я наробила? Боже, що я наробила!

Аделіна обернулась і здивовано глянула на неї:

— А що ти нервуєш? Нічого страшного не сталося.

— Як не сталося?! Це не я їй говорила! Боже, що я наробила…

Дівчина судомно схопила телефон і почала набирати номер тітки, але та не брала слухавку. Вона дзвонила знову і знову, поки паніка не поглинула її. Аделіна мовчки спостерігала, і коли дівчина вкотре спробувала набрати номер, відсунула її руку.

— Не варто так принижуватися, рідна. Їй на тебе все одно. Як і всім їм. Ти зробила — вірніше, я зробила — те, чого ти давно хотіла. Я прибрала паразита. От з цього все і починається, а не з салонів краси!

Вона криво всміхнулась, але Сефарина закричала:

— Що ти зробила?! Це була єдина людина, яка залишилася в мене після мами та бабусі! Що ти наробила?! Йди! Йди геть! Бачити тебе не хочу!

Дівчина почала бити кулачками Аделіну й плакати, але та лише обійняла її і заспокійливо погладила по спині:

— Нічого-нічого. Все буде добре. Повір мені.

У кімнаті повисла важка задушлива тиша, від якої аж дзвеніло так, ніби барабанні перетинки ось-ось луснуть…

Аделіна сиділа на дивані й дивилася на Сефарину, яка стояла біля вікна, спершись руками на підвіконня.

— Будь ласка, йди! — не озираючись, сказала Сефарина. — Я не бажаю, щоб ти залишалася тут!

Аделіна дивилась у підлогу, крутячись у пальцях тростину. Потім неохоче підвелась і відповіла:

— Добре, я піду. Але пам’ятай про те, чому я встигла тебе навчити за цей короткий час.

Вона вже майже дійшла до дверей, але раптом зупинилась, обернулася й тихо, з сумом додала:

— І оя  остання  порада: не піддавайся на провокацію, яка буде! Ти не вийдеш переможницею, навіть якщо тобі здаватиметься, що все налагоджується.

Вона сумно всміхнулась — але Сефарина різко розвернулась і майже крикнула:

—  Порада? Від тебе?? Та хто ти така?? Плід мого уявлення! Тебе навіть ніхто не бачить — з’являєшся, коли хочеш, зникаєш, коли хочеш, робиш, що тобі заманеться!!

Ти навіть посварила мене з тим милим моряком, майбутнім капітаном, який на мене в залі звернув увагу, пам’ятаєш?!

Тепер тітка… Що ти ще в мене відбереш???

Аделіна одразу згадала, як у залі до них підійшов познайомитися молодий чоловік — говорив, сипав компліментами, навіть попросив номер для побачення. Але Боже, які ж у нього брехливі очі були в ту мить!

Поглянувши ще раз на Сефарину, вона зрозуміла: якщо зараз почне щось пояснювати — марно. Тому лише побажала удачі й вийшла в холодний зимовий під’їзд.