19

Але про його мерзенну поведінку я забула занадто рано.  Один невловимий рух, і я, ніби замріяна малолітка, одна-однісінька стою посеред лісу. 
От навіщо він так зі мною?
Майже приручив, майже зачарував своєю ніжністю, і тут на тобі - знову холодний, ніби кам'яний бовдур. Йому, бачте, раптом знадобилося підійти до вкритого мохом каменю. 
Але, ні. Мене так просто не обеззброїти!
- Тобі доведеться поводитися зі мною по-людськи. А якщо для тебе це занадто важко, ти можеш дозволити мені піти. 
Мокрий ніс притискається до моєї долоні. Навіть ця прекрасна тварина поводиться більш людяно, ніж цей кам'яний Король.  Я відчула себе винуватою, забувши про те, що вовк усе ще був поруч. Тикаючись носом у долоню, він намагається нагадати мені, що він усе ще тут, поруч зі мною. Я чухаю його між вухами, радіючи з того, що хоч хтось у цьому остиглому світі на моєму боці. 
Хейян обертається, немов щось хоче відповісти, але погляд його опускаються на звіра.  Ельф невдоволено примружився, але тут же знову подивився на мене. 
- Це неможливо, Королева.
- Мене звати Катаріна, - бунтівно поправляю його, ледь стримуючись, щоб не розплакатися. - Я взагалі не впевнена, що стану твоєю королевою.
- У нас немає вибору, Катріона.
От же ж... Він обурливий! Навіть відмовляється визнавати моє ім'я! 
Я ніколи не вміла приховувати свої почуття. Ось і зараз він явно помітив моє обурення. Кілька секунд, поки ми свердлили одне одного поглядами, нічого не відбувалося. Але ось його очі злегка розширюються, щось у виразі його обличчя невловимо змінюється і... я вперше бачу його живим. Уперше він схожий на живу істоту, а не на кам'яну короновану статую, яка тільки і вміє, що рухатися, наказувати, демонструвати свою магічну перевагу.  
- Усе в наших світах взаємопов'язане, Катріона. Людська Королева - наш зв'язок зі світом людей, а точніше, наш зв'язок із сонцем, що дає всім нам життя. А трон із червоного дерева - засіб зв'язку Королеви з основами Середзем'я. Магія тече через королеву до серця мого світу, живлячи землю і даючи їй життя. Цей зв'язок потребує постійного підживлення. Ти не можеш сісти один раз на Трон, і піти. Щойно ти це зробиш, мій світ знову почне в'янути. Його кордони почнуть стоншуватися, і тварюки Позамежжя незабаром поглинуть спочатку Середзем'я, а потім і світ під Сонцем.
Співчуття, що блиснуло на мить у його погляді, мене анітрохи не втішило. 
- Зачекай, ти хочеш сказати, що я маю регулярно підживлювати магією Трон? - з жахом кажу я.
- Не зовсім так. Так, ти заряджаєш землю Середзем'я за допомогою Трону, але магія, яку ти туди вкладаєш, з часом зникає. 
- Це занадто... - я обхоплюю себе руками, борючись із примарним відчуттям, що коріння Трону знову хапає мене. - Я можу не витримати наступного контакту.
- Так, зрештою сили можуть виснажитися. У міру того, як твоя сила зменшуватиметься, Середзем'я охолоджуватиметься, а світ під Сонцем в'янутиме. У твій світ нагрянуть хвороби, війни, природні катаклізми.
- Отже, з часом ти викинеш мене на смітник, бо я більше не зможу виконувати свій обов'язок?
- Ні, - несподівано різко відповідає Хейян. - Ти справді так погано про мене думаєш?
- У мене не так багато причин думати про тебе добре, - з гіркотою визнаю я.
Він хмуриться.  На його високих вилицях загоряються дві червоні плями. Це від люті? Чи його так за живе зачепили мої слова?
- Твоя магія не нескінченна, і, як і все в нашій світобудові, пов'язана з іншими. Або з іншим.
- І що це означає?
- Є два способи відновити твою силу. Ти повернешся у свій світ, коли Сонце буде найсильнішим - у середині літа. Кількох днів буде достатньо, щоб підзарядитися і знову підтвердити свої узи.
Коли я прибула в Середзем'я, стояла глибока зима. Після того, як я сіла на Трон, розквітла весна. Слідом прийде літо... Коли моя сила почне згасати, згасне і земля. Настане спочатку осінь, а потім - знову зима.
- Пори року, - розумію я. - Ти говориш про пори року.
Хейян киває.
- Так, ви називаєте це порами року. Ми ж називаємо це - кругообіг життя, - він відвів від мене очі, подивився на небо, навіть удень вкрите імлою. Важко було не замилуватися його ідеальним, точеним профілем. - Зараз ми перебуваємо в процесі відновлення балансу, але скоро він знайде рівновагу, і тоді все стане набагато краще. Ось побачиш, мій світ прекрасний. Його неможливо не полюбити.
Природа вимагає рівноваги. Я ніколи раніше не замислювалася над цим. І ця рівновага безпосередньо залежить від мене. Навіть уявити собі не могла, що я буду настільки могутньою, щоб змусити змінюватися пори року. Там, де ступає моя нога, може зародитися саме життя.
Я мимоволі опустила погляд униз, собі на ноги. Зробила крок і завмерла. Там, де ще недавно стояла моя боса ступня, з'явився крихітний бутон на цупкій, довгій стеблинці.
- Саме так я тебе і знайшов, - усміхнувся Хейян, простеживши за моїм поглядом. 
Я різко обернулася, подивилася на всі боки. Не потрібно мати компас, щоб здогадатися, звідки я прийшла. Не потрібно бути слідопитом, щоб зрозуміти, де ступала моя нога. Крихітні яскраво-зелені острівці тягнулися від самих моїх ніг і зникали за горизонтом. Деякі з них просто складалися із зеленої трави, на деяких уже розквітають квіти. А подекуди навіть пурхали яскраві метелики.
- Той час, що ми проведемо порізно, також стане часом, коли я підтверджу свою силу, - вимовляє Хейян голосом, у якому немов задзвеніли крижинки.
- Яким чином? 
- Ти - моя протилежність, Катріель. Ти - королева життя.
- А ти - король смерті, - шепочу я, дивлячись у його застиглі, потемнілі до чорноти очі. Уже не вперше в мені прокидається страх перед владою, якою наділена ця людина. Але мені стає по-справжньому моторошно, коли розумію, хто саме стоїть поруч зі мною.
- Того дня, коли ти вирушиш у світ людей, я зможу повернутися в Позамежжя. 
Звичайно, як абсолютно розсудлива людина, а може, і як найлегковажніша особа, я вирішую перетворити все на жарт. 
- Приємно знати, що нам ніколи й не судилося порозумітися.
У його очах миготять веселощі. Це вже не перша справжня емоція, яку я побачила за сьогодні, і вона викликає усмішку у відповідь на моїх губах. Принаймні, доти, доки він не робить крок уперед; тоді мій вираз обличчя змінюється.
Він завмирає на відстані одного подиху від мене.  Його дихання пір'їнкою проходиться по моєму обличчю.
- Сподіваюся, я не дуже засмучу тебе, моя Королева, якщо скажу, що наші життя нерозривно пов'язані. Світ під Сонцем і Позамежжя живлять нас магією. Але справжню силу, ту, яка здатна впоратися з цією магією, даруємо один одному... ми. Я знесилився за рік, що провів без тебе. Магія не знаходила виходу і отруювала мене. І я знову відчув себе живим зараз, коли ти поруч.
- Але... але я нічого такого не відчуваю, - заперечила, чомусь не зводячи погляду з його губ. 
- Тобі нема з чим порівняти. Те намисто, що надів на тебе Хранитель, глушило твою магію. Зараз же тобі знадобиться не тільки вміння, а й сила керувати своєю магією.
- І дати мені їх можеш тільки ти, - примружившись, сказала я.
- Так, - усміхнувся Хейян. - Тільки я.
У якийсь момент я подумала, що він знову мене поцілує. Але... цього не сталося.
Він відвернувся і підійшов до кам'яної плити. Пульс магії проноситься в повітрі, як зимовий вітер, коли його пальці легко пробігають по викарбуваних словах. Рідке срібло магії, змішане з глибокою синявою сутінків, розливається по викарбуваних літерах і змітає вбік мох. Повітря навколо нас стає густішим.
- Я залежу від тебе так само, як і ти залежиш від мене. Тепер ти розумієш, ми не можемо одне без одного. Тому ми повинні навчитися існувати разом. 
- Ні, я не розумію, - киваю головою, підходжу до плити і стаю поруч із Хейяном. 
Він недовірливо дивиться на мене, ніби не може повірити, що я можу бути настільки дурною.
- Ну, я розумію, що поки діє Договір, ми одне без одного не виживемо. Але якось же існували світи три тисячі років тому? До підписання Договору? 
- Розірвавши, або не виконавши Договір, ти прирікаєш цілий світ на загибель від дії Вуалі.
- Звісно, я не хочу нікого прирікати на смерть. Але що, якщо є й інший вихід? - кажу я.
- Інший вихід? Ти не заспокоїшся, так?
- Ну спробувати ж можна?
- Єдиний шанс зберегти життя в наших світах, це дотримуватися Договору якомога довше.
Він покосився на мене. Я почула в його голосі якісь дивні, не властиві йому нотки. Втому? Сумнів? Приреченість? Що такого він має знати, щоб втратити надію стати вільним?  І раптом здогадка осінила мене.
- Ти так у цьому впевнений, бо вже шукав вихід? Може, удвох буде легше що-небудь придумати?
Він різко зітхає, дивиться в небо, немов кажучи цим жестом про те, що він втомився слухати мою балаканину.
- Катріель, я знаю, що ти бачиш у мені звичайного чоловіка...
- У тобі немає нічого звичайного, - швидко кажу, не встигнувши подумати. І тут же прикушую язик - і так у нього характер не цукор, а тут і зовсім зазнається. 
Його губи безмовно ворушаться, і суворий вираз зникає з його обличчя, роблячи його ще красивішим. Я стискаю губи і борюся з хвилюванням, яке зовсім не хочу відчувати, дивлячись на Хейяна. Але ж він має рацію... Що довше я його знаю, то більше дивлюся на нього і думаю, як про звичайного чоловіка. Який може сумувати і сміятися, сердитися і радіти. Може, навіть кохати.
- Ти бачиш у мені смертного, - перефразовує він. - Але моя сила перевершує твою уяву навіть не в рази, - він вказує на камінь, який розглядає. - Це ключ до Зникнення світів. Ти хоч знаєш, що це означає?
Я хитаю головою.
- Це основоположний камінь Світу. Ти бачиш його силу? Відчуваєш, як вона струмує по жилах? Зараз вона, як ніколи хвилюється, навіть - завдає болю. Це відчуває кожен, хто володіє силою. А ми з тобою, як представники одночасно двох світів - особливо. 
Я знову хитаю головою. Я, якраз, нічого такого не відчуваю. Мені прикро, я злюся, засмучуюся, сумую за рідними. Але ніякого магічного болю не відчуваю.
Хіба що... Він каже, що ми з ним пов'язані? Що одне без одного не можемо? Чи може бути таке, що... він забрав належну мені порцію болю собі?
- Чи можеш ти осягнути складну магію, виткану навколо тебе? Магію, прив'язану до цього каменю? Магію, яка коли-небудь розколе світи на друзки?