7

Ми стоїмо на верхівці сходів - хоча й не таких довгих і крутих, як стежка, що веде від Фалькора до Храму, але набагато ширших за неї. Мені здається, ці сходи вирубані просто в скелі. Позаду нас несе свої бурхливі води річка Вільє. Вона бере свій початок у темному проваллі праворуч від нас. З лівого боку річка утворює цілий каскад водоспадів, і десь далеко-далеко падає вниз.
Під нами, в долині, що притулилася в котловині, утвореній горами, розкинулося похмуре місто. З вершини сходів чути, як вогкий вітер завиває і несе повз будівлі та безплідні дерева куряву заметіль. Місто виглядає холодним і неживим, навіть - відразливим. Не те, що мій рідний Фалькор, у якому навіть лютої зими лунає радісний сміх.
- Ласкаво просимо у Ваш новий дім, - каже король. Його голос так само холодний, як і вітер, що завиває внизу.
- Я не таким його уявляла собі, - мій голос переривається від емоцій, що нахлинули на мене.
- А чого ви очікували?
- Чогось більш... яскравого, барвистого...
 Будинки тут прості, не красивіші, ніж у нас у Фалькорі, хоча й побудовані в іншому стилі. Наші будинки мають форму коробок і прикрашені черепичними дахами та козирками. У цих же будівель дахи вкриті темною соломою, а зміщені від осі другі й треті поверхи роблять їх схожими на хиткі карткові будиночки.
Попри те, що все це відрізняється від того, до чого звикла я, все це щонайменше нудно і сумно. Я сподівалася потрапити у світ, наповнений життям і магією.  Але те, що мене зустрічає, більше схоже на похмуру картину, на якій художник забув, що в нього на палітрі є не тільки сині та сірі кольори.
- Чому ти так думаєш?
- Ельфи здаються досить вишуканими. А ельфійські речі, які Хранителі приховують від нас у своїх скринях, - красивими і витонченими.
Він фиркає і більше нічого не каже з цього приводу, опускає мене на землю і обмежується простим:
- Ходімо.
Я спускаюся за ним сходами, стукаючи зубами. Легка сукня і тоненька курточка анітрохи не зігрівають мене в цьому холодному, немов застиглому світі. Тільки легіон ельфів голосно марширує позаду нас. Ми покинули Фалькор ще до опівночі, тут же розгорається ранній зимовий світанок. Місто прокидається. Вулиці ще майже порожні, але в багатьох будинках запалюється світло. Усе навкруги неприродньо тихе і вкрите інеєм, таким же сірим, як і сизе небо.
У центрі міста розташоване велике озеро. З нього витікають кілька тоненьких струмочків. Мені здається, що в ясний сонячний день, опівдні, це озеро з його променями-струмочками повинно бути схоже на ясне сонце. У центрі цього озера стоїть скульптура чоловіка-ельфа і схиленої перед ним жінки-людини.
Я завмерла. Король теж зупиняється, як і легіон, що йде за кілька кроків позаду.
- Це перша людська Королева?
Він на мить завмирає, немов роздумуючи, чи варто відповідати. А може, його образило, що я назвала королеву «людською»?
- Так. І одна з моїх далеких прародичок.
- Прародичок?  - я дивлюся на нього. - Ви не Король Ельфів?
- Яке дивне запитання, - він із прищуром дивиться на мене. - Як ти можеш сумніватися в цьому після всього, що сталося?
А що, власне, сталося? З'явився хтось, хто назвав себе Королем. Хоча всі історії, що передаються ось уже кілька тисяч років, свідчать, що Король ніколи особисто не спускається в наш світ. А в одній із легенд взагалі стверджується... А чому б не з'ясувати зараз правдивість цієї легенди?
Я вщипнула себе за перенісся і зітхнула.
- В одній із легенд стверджується, що Король вічний, і просто раз на триста років бере собі нову Королеву.
Він відкидає голову назад і сміється. Дзвінко й заливисто, щиро. І якщо чесно, я видихаю - не схоже на те, що він збирається мені збрехати.
- Ти думаєш, одна особа живе вже три тисячі років?
- Ну...
- Чутки про тривалість життя ельфів сильно перебільшені. Ми, ельфи, живемо приблизно стільки ж, скільки люди у Фалькорі. - Король дивиться на мене зверху вниз. - Наші життя пов'язані одне з одним з моменту весілля. Коли ти помреш, я незабаром піду слідом за тобою.
М'язи на його вилицях напружилися, у куточках губ залягли глибокі складки. Не сказавши більше ні слова, ми продовжуємо шлях. Хоча я б усе віддала, щоб зупинитися і докопатися до суті емоцій, які він намагався приховати від мене.
А ще, мені хотілося уточнити в нього - а з чого це він раптом вирішив, що саме я помру першою?!
Я озирнулася на статую першого Короля Ельфів і його Королеви. Король тримає в руках велику скрижаль, піднімаючи її вгору. Королева стоїть перед ним на колінах, піднімаючи до нього складені човником долоні. Хто вона для нього? Кохана? Чи заручниця договору? Рабиня? Яка доля чекає на мене?
Я вивчаю стерті часом деталі скульптури, намагаючись витягти з них хоч якусь інформацію. Але постаті короля і королеви зблякли і вкрилися інеєм і снігом. І все ж я хочу знайти щось, що можна було б відчути до неї - першої жінки, яка добровільно пожертвувала собою заради миру між людьми і чарівними істотами.
Якщо правдиві історії про те, що магія передається від королеви до королеви, то її магія тепер живе і в мені. Хоча я зовсім нічого такого чарівного в собі не відчуваю. А може, він помилився? Що буде, якщо я не та, на яку розраховують жителі наших світів?
- Як ви зрозуміли, що саме я - Королева? - запитую, коли ми наблизилися до не менш похмурого, ніж і все місто, замку. Він затиснутий між двома горами, і займає всю ширину отвору, що з'єднує цю долину з тим світом, який знаходиться за її межами. Навіть не буду зараз думати про те, що знаходиться по той бік замку.
Король дивиться на мене, і я не можу зрозуміти, чи роздратований він тим, що я знову порушила мовчання, чи, може, й справді сумнівається у своєму виборі.
Я все одно продовжую свій допит:
- Я розумію, що намисто приховувало мене, точніше, мою магію. Але ви впізнали мене ще до того, як зняли його. Як?
- Я бачив, як ти чаклуєш.
- Я не вмію чаклувати. До того ж, хіба чорний обсидіан не приховує мою магію?
- Деякі люди ніколи не можуть бути приховані до кінця. Вони створені для того, щоб їх бачили.
- Це всього лише слова. А Ви точно впевнені, що саме я - Королева? - наполягаю я, не приймаючи його туманної, поетичної відповіді.
- Я доторкнувся до тебе, - просто каже він.
- Ти зрозумів це з одного лише дотику? Але це ж... вибачте, мій Король - нісенітниця.
Він поблажливо подивився на мене.
- Скоро я покажу тобі, що саме я мав на увазі.
Він зловісно посміхнувся, знову стрельнув у мене своїм таким незвичним поглядом, і продовжив:
- Ти вже чула, що намисто було з лабрадориту і чорного обсидіану. Чорний обсидіан мав приховати твою силу. Лабрадорит - рідкісний камінь, що видобувається тут, у Руарі, і він може завадити мені або будь-якому іншому ельфу зробити те, що ми називаємо - Знання. Або, як кажете ви, люди - прочитати тебе. Зазвичай лабрадорит блокує Знання як при погляді, так і при дотику. Однак...
- Зачекайте, зачекайте... Що таке Знання?
Він зітхає, наче розмова швидко стає виснажливою. На жаль, мені зараз усе одно - вважатиме він мене занудою чи ні. Мені важливі відповіді.
- Знання - це коли ельф визначає істинне ім'я предмета, істоти або людини. Істинне ім'я - це звук, яким називають суть чогось - щось унікальне для кожної істоти чи речі. Ельфи визначають його за допомогою зору, дотику і нашої вродженої магії, - каже він. - Тебе твої знайомі можуть називати Катаріна.  Але твоє істинне ім'я, на яке відгукується твоя суть - буде зовсім іншим. Дізнавшись істинне ім'я, ельф може маніпулювати істотою або річчю на свій розсуд.
- Ельф може робити що завгодно з чимось або кимось, у кого є істинне ім'я? Саме так Ви маніпулювали мною в Храмі? А до речі, це законно? Хіба не повинна я дати згоду добровільно?
- Ти погодилася добровільно, - поблажливо парирував він.  Я на це лише недовірливо фиркнула. - Що стосується першої частини запитання... Поки ельф знає твоє справжнє ім'я, він обмежений тільки своїми силами й уявою.
Я намагаюся придушити тремтіння і не можу. Я нічого не зрозуміла з того, що він мені розповів. Але якщо продовжу розпитування, здамся йому повною невігласом.
- І тепер ти знаєш моє істинне ім'я?
- Так. Я відчув твоє істинне ім'я, незважаючи на лабрадорит, щойно ми зіткнулися. Лабрадорит мав би захистити тебе. Але я відчув твоє справжнє ім'я, тому що ти - Королева Ельфів і була призначена мені від самого народження. І, як я вже казав, навіть якби я не торкався до тебе, я бачив, як ти твориш дику магію, навіть не усвідомлюючи цього.
Наблизившись до гігантських воріт, ельф зупиняється.
- До речі, про лабрадорит: він знадобиться Вам на час перебування тут. Вашу руку, будь ласка.
Я підкоряюся. Однією рукою він обхоплює моє зап'ястя, в іншій якимось дивом опиняється перстень з того самого веселкового каміння - тепер-то я знаю, що це лабрадорит, - і надягає його на безіменний палець моєї лівої руки. Я борюся з бажанням зірвати його. Це вже другий дорогоцінний знак, який одягнув на мене чоловік, намагаючись заволодіти мною. І Марк, і Король Ельфів вручили цей камінь з однією метою - приховати мене від інших, і заволодіти мною.
- Це обов'язково? - шепочу, зневажаючи себе за те, що тремчу, стоячи перед ним.
- Так, - твердо відповідає він. Король Ельфів вагається, перш ніж відпустити мою руку. - Якщо ти хочеш змінити палець, на якому воно одягнене, то можеш це зробити. Мене не хвилює, чи будеш ти носити його як символ нашого шлюбу. Це всього лише захист від інших ельфів, які спробують здійснити над тобою Знання. Якщо хтось дізнається твоє справжнє ім'я, це може бути небезпечно.
- Мені хочуть заподіяти шкоду?
- Ні королева, ні король не обходяться без ворогів, - серйозно відповідає він, киваючи в бік легіону.
Перш ніж я встигла поставити наступне запитання, до нас наблизилася дивна жінка.
Її шкіра більш насиченого, ніж у інших кольору, а довгі локони - чорні з яскраво-синіми прошарками. Її очі виблискували кольором розлюченого океану. Чоловічий одяг вигідно підкреслював витончені округлості її тіла. Але до її стегна прикріплений короткий меч, а рухи були різкими й поривчастими. Три широкі стрічки перехрещувалися на грудях і утримували широкий плащ, що майорів за плечима.
Вона дуже красива. Але до біса не подобається мені. І зовсім не тому, що вперто ігнорує мою присутність, а мало не кидається на груди королю.
Я роблю глибокий вдих, намагаючись придушити хвилю емоцій, що раптово нахлинула. Я намагаюся знайти свою точку опори в новому світі. Я не можу допустити, щоб через якусь красуню я перетворилася на плаксу перед королем ельфів і його солдатами.
Я відчуваю на собі швидкий цікавий погляд короля. Що таке? Прочитав мої емоції? Чи порівнює мене з цією... генеральшею?
- Ваша величність, - жінка схиляє голову.
- Проведіть королеву в її апартаменти, нехай вона одягнеться так, як личить її становищу. Ми не можемо більше чекати ні хвилини. З кожною годиною стає дедалі холодніше.
З рота короля виривається пара, яка одразу ж перетворюється на білі пушинки, ніби для того, щоб підкреслити важливість його слів.
- Так, мій пане.
Король Ельфів не гає часу дарма, а йде, залишаючи мене з цією жінкою.
- Зачекайте! - окликаю я його. Він зупиняється, озираючись через плече. Одна темна брова здіймається вгору. - Скажіть хоча б, як Вас звати?
Він розпливається в усмішці, ніби не може повірити, що одружився з тією, хто не знає його імені.
- Ви можете називати мене королем, або вашою величністю, або вашим паном.
Я не прийму цю відповідь. Ні. І не подумаю.
Я роблю крок до нього. Генеральша намагається зупинити мене, ставши у мене на шляху.
- А як би я зверталася до вас, якби була вашим другом? - запитую, підводячись навшпиньки і заглядаючи через її плече.
Моє запитання змушує його замислитися; в його обличчі з'являється щось вразливе, я б навіть сказала, чутливе.
- У мене немає друзів, - завуальовано відповідає він.
Інші можуть витлумачити цей тон як холодну байдужість. Але я чую в його словах образу, витоків якої поки що не розумію. Я обходжу генеральшу, і підходжу до Короля впритул.
- Тоді, як звуть Вас Ваші піддані?
Він кривиться при цьому, але зрештою змиряється.
- Король Хейан. Побачимося за годину, Катріель.