5

Король Ельфів незворушно сидить на спині свого коня-тіні і дивиться на людей зверхньо так, ніби ми не більше, ніж мурахи. За його спиною завмер легіон ельфів, закутих у броню і озброєних до зубів. Хоча сам король на диво нічим не захищений. Невже настільки впевнений у своїй силі, швидкості свого легіону і нашій слабкості? Моя долоня раптом засвербіла і потягнулася до банки з п'явками. А що? На людей вони наганяють жах. Може, й ельфів не залишать байдужими?
Легенди свідчать, що ельфи воістину чарівні істоти, і можуть навіть читати думки на відстані. Гадаю, вони брешуть. Я ще можу погодиться з тим, що вони - емпати, і зчитують чужі настрої і, скажімо, бачать забарвлення думок.
Ну, ось, наприклад. Я подумала, а чи відчує він, що я прошу, щоб він на мене подивився? Якщо він телепат, то одразу ж подивиться на мене. Адже я посилаю йому підказку - «подивися на дівчину з кошиком в руках». «Подивися...»
Чорт... Усі думки раптом забилися в голові переляканими птахами, бо він подивився саме в моєму напрямку. От тільки саме на мене й не подивився - обвів чіпким, пронизливим поглядом усіх молоденьких дівчат, що стояли поблизу.
А я що казала? Я видихнула, розглядаючи Короля з-під опущених вій. Він не телепат - тому що корзинка була не лише в мене. А отже, серед аури переляку він лишень лише відчув інший настрій - зацікавленість і кепкування. А отже, він - емпат, а не телепат.
Я, до речі, щойно вдруге «спіймала» легенди на брехні. Першою брехнею було твердження, що ельфи страшні й жахливі не тільки характером, а й зовні. Але це цілковита брехня.
Коли він спускається з коня, я розумію, що ніколи не бачила, щоб в одному створінні було зібрано стільки контрастів. Його тіло ніби висічене з мармуру, але рухи плавні, як шовкова тканина, що спадає з його плечей. Його срібляста туніка з довгими рукавами настільки щільно прилягає до тіла, що здається, ніби він одягнений у ковану сталь, а не найніжніший шовк. Я навіть уявила, як мої пальці ковзають по шовковистій тканині на м'язистій поверхні його широких грудей.
Я швидко дивлюся на свої пальці, проганяючи магічні чари, які він немов наклав на мене. Але мої очі проти моєї волі знову притягуються до нього. Я не можу не дивитися на нього. Дивлюся, коли він відштовхує коня, немов це не більше ніж дим на вітрі. Дивлюся й тоді, коли його закуті в броню лицарі починають рух, беручи площу в кільце. І навіть тоді, коли він вступає на поміст, на якому стоять головний хранитель, рада Фалькора і мій батько.
- Ваша величносте, - голос головного хранителя тремтить, коли він низько кланяється. - Ми очікували на делегацію, посланця або кого-небудь...
- У вас був цілий рік, - повільно промовляє він, невдоволення відчувається в кожному його слові.
Його голос схожий одночасно і на дзюрчання води в джерелі, і на гуркіт водоспаду, що зривається в безодню. Особисто я була зачарована його голосом. Хоча Еммі, дівчина, здається, сімнадцяти років, яка стояла біля мене, з жахом прошепотіла:
- Мені погано. Я боюся. Він такий страшний... Його голос не дає мені дихати...
Я негайно ж обхопила її за талію - дівчина й справді виглядала дуже блідою.
- Я був терплячий, - продовжував метати крижані слова-блискавки ельф. - Я кілька разів відправляв посланців до храму Хранителів. І все ж у мене й досі немає королеви.
- Ми були...
- Мовчи,- він загарчав, нахиляючись до Голови Ради. - Ти забув, хто я такий? Ти говоритимеш тільки тоді, коли до тебе звернуться.
Лицарі-ельфи рухаються навколо нас, оточують, ніби ми тупа худоба, а не люди. Я бачу, як деякі з них парами йдуть вулицями міста. Що вони шукають? Відсталих? Тих, хто сховався?
Я кусаю губи і чиню опір бажанню щось сказати з цього приводу. Звісно, вони не стануть піднімати хвору людину з ліжка, щоб тероризувати її... чи не так?
- Я отримаю свою королеву тут і зараз. Ми не можемо дозволити собі більше чекати, - продовжує Король. Він повертається обличчям до жителів Фалькора. - Я знаю, що ви сховали її, зв'язавшись із невідомими вам силами.
- Ваша величність, - тихо звертається до короля мій батько. Мені хочеться, щоб він замовк. Найменше мені хочеться, щоб ці беземоційні ельфійські очі звернулися до нього. - Можливо, цього року немає королеви?
- Вона тут, у цьому я впевнений. Просто прихована. Чотири роки тому я приходив сюди, сховавшись у чужій личині. Я бачив її. Говорив із нею.
Стогін проходить натовпом. Чотири роки тому? Мені тоді було п'ятнадцять років. Цікаво, скільки років тоді було його нареченій? От я, наприклад, за ці роки змінилася кардинально. Єдине, що не змінилося в моїй зовнішності, це волосся кольору стиглої пшениці.
Він обводить рукою натовп.
- Віддайте її мені, або я пройдуся по всіх будинках у пошуках її. Віддайте її мені, або я візьму у свій світ кожну молоду жінку, яка досягла повноліття. Я буду переправляти їх через річку Вільє одну за одною, поки в одній з них не визнаю свою королеву.
Якщо вірити легендам, будь-хто, хто перетне швидкі води Вільє і увійде до Ельфійського лісу, негайно впаде бездиханним. А це означало, що всі дівчата за винятком однієї-єдиної загинуть. А що, якщо правий мій батько і серед нас просто немає Королеви Ельфів? Він готовий убити кожну невинну жінку, аби знайти свою єдину? Я міцно стискаю щелепи від злості.
- Катаріно, - пальці Марка зімкнулися навколо мого зап'ястя. - Ходімо, ми ще можемо втекти.
 Я здивовано дивлюся на нього. Як він зміг пробратися непоміченим у натовпі?
- Ти з глузду з'їхав? - шиплю я.
- Час ще є, - наполягає він. - Ходімо. Ельфи дозволять мені пройти крізь загородження як Хранителю. Човен усе ще чекає і...
Але його перериває відчайдушний крик.
- Одрі, Одрі! - кричить літня жінка, ледве утримуючи непритомну дівчину. - Згляньтеся! Допоможіть! Моя дочка не дихає!
Я збираюся кинутися на допомогу, але Марк утримує мене.
- Відпустіть мене, Марк, - звертаюся до нього якомога офіційніше.
Я навіть не питаю, як він збирається протягнути мене повз ельфів. А як мої батьки дивитимуться в очі землякам, якщо моє зникнення зашкодить їм?
- Зараз у нас є шанс, поки всі відволіклися.
- Я ж сказала, відпусти мене!
 Я висмикую свою руку з його чіпких пальців, дратівливо кривлюся від того, що на ніжній шкірі напевно залишаться синці, і кидаюся до дівчини, проштовхуючись крізь натовп людей, що розступаються переді мною. Мати Одрі стоїть на колінах біля своєї доньки і гірко ридає. Сльози течуть по її обличчю і падають на білу, як крейда, шкіру Емми.
- Вони перекрили Джерело Життя! Вони прийшли, щоб згубити нас! Нам оголосили війну. Ми приречені! - кричить-голосить вона.
Я швидко опускаюся на коліна, кидаючи свій рюкзачок і кошик на землю поруч із собою.
- Дозвольте мені допомогти.
- Ти стільки разів намагалася вилікувати її. Що ще ти можеш зробити? Це Слабкість! Це Слабкість забирає її...
- Я не думаю, що це Слабкість, - визнаю я, зберігаючи рівний і спокійний голос, сподіваючись, що він заспокоїть зневірену матір. - Слабкість забрала тільки найстаріших із нас. Еммі ж усього дев'ятнадцять.
Мій, до речі, вік.
- Слабкість заволоділа її серцем, її життям. Це все через нього, поганця! Це через нього, - убита горем мати вказує на Короля Ельфів, притискаючи Емму до грудей. Їхні однаково золотисті локони розлітаються на всі боки від різких рухів жінки. - Це він зробив. Він убив її першою. Вона не була твоєю королевою, і тому ти вбив її!
- Рут, зупинись, - тихо кажу я і роблю випад, щоб схопити її за руку. Але занадто пізно: увага Короля Ельфів уже прикута до нас. - Емма дихає, бачите? Її груди здіймаються, - я опускаю руку Рут на груди доньки. У той момент, як вона відчуває повільне й неглибоке дихання, її обличчя зморщується від полегшення.
- О, благословенні старі боги, - Рут розгойдується взад-вперед, не випускаючи з рук доньку. - Що з нею, Кетті?
- Найімовірніше, вона просто перехвилювалася, як і всі ми, - тихо й задумливо кажу я. Сподіваюся, справа тільки в цьому. Невже Одрі і є та сама захована від усіх Королева? Чи не тому вона така хвороблива і слабка? Ось чому я не змогла втекти з Марком. Бо хто допоможе моїм пацієнтам, крім мене? - Покладіть її, будь ласка.
У Одрі слабке серце. Так було ще відтоді, як ми були школярками. Вона була моєю першою пацієнткою. Незважаючи на те, що її лікував старий лікар, який уже кілька років як пішов за Грань, ми потайки рушали до лісу, інколи з Марком, а інколи й без нього. Я готувала їй мікстури з ягід, листя, річкової води, квітів, іноді навіть бруду, а вона слухняно приймала мої зілля.
Хоча ми просто гралися, мені завжди хотілося допомогти їй по-справжньому. Та й вона в ті часи завжди клялася, що мої зілля працюють.
На щастя, я ніколи не виходжу з дому без свого рюкзачка. У моєму кошику є речі, зроблені на замовлення. Але мій ранець - це скарбниця предметів першої необхідності для травника і моя особиста паличка-виручалочка.
Я дістаю кілька щіпок сушених трав і кришу їх у маленьку дерев'яну ступку. Не забуваю про свою секретну зброю - квіточки, які я збираю на світанку, і які ніхто крім мене знайти так і не зміг. Я так захоплена своєю справою, що навіть не помічаю, що привернула увагу глядачів. Якась тінь загороджує мене від сонячного світла, люди злякано розступаються. Я залишаюся віч-на-віч з Одрі й тінню.
Рут щось незв'язно бурмоче, дивлячись на чоловіка, що височіє над нами. Я переводжу погляд вгору, зустрічаючись з очима Короля Ельфів.  На мить я немов розчинилася в його погляді, в його прозорих зіницях немов відбиваються блакитні гори і річки його світу. Він нависає наді мною, повільно тягнеться рукою до кількох полотняних мішечків. Бере щіпку тих самих рідкісних квітів і перетирає їх між пальцями, підносить до носа.
- Продовжуйте, - його голос - це просто шовковий шепіт.
- Я...
- Не чіпай її! - кричить Марк, розштовхуючи щільний натовп наших земляків, які оточили Рут, Одрі, мене і ... Короля. - Не смійте навіть пальцем до неї доторкнутися!
- Марк, зупинись, - усередині мене все холоне, завмирає. Як він наважується ТАК розмовляти з Королем Ельфів? За останні двадцять чотири години він немов перетворився на незнайомця. На місці людини, яку я знала з дитинства, з'явився хтось інший - зі спотвореним ненавистю обличчям, божевільними очима. - Марк, - тихо гукаю його і тягнуся, намагаючись схопити його за руку, заспокоїти.
Король повільно повертається обличчям до Марка. Він нахиляє голову, наче розглядає кішку, чи щура, чи навіть муху. Найімовірніше, ми для нього всі саме такими й здаємося.
Температура навколо раптово падає. Від лютого холоду в мене починають вистукувати зуби й трястися руки. Я розриваюся між бажанням допомогти Одрі, зупинити Марка і зігрітися.
Марк доторкається до браслета Хранителя на своєму зап'ясті, міцно стискає його.
- Вітаю, Хранителю Іскри, - вкрадливо вимовляє Король Ельфів. - Залиш у спокої свій лабрадорит,- король дивиться на браслет, сплетений із таких самих намистин, що й моє намисто. - Він захистить ТЕБЕ від Знавців, але не захистить від них світ навколо тебе.
Знавці? Я ніколи не чула про них раніше. Але я не можу більше про це думати, бо камені під ногами Марка раптово оживають. Вони піднімаються вгору, неприродно вигинаючись і перетворюючись на хвилі мороку, огортаючи місце, де стоїть Марк. Я з благоговінням і жахом дивлюся на темну магію в дії.
Король Ельфів озирається на мене.
- Не зупиняйся. Зціли її, - нетерпляче наказує він. Від м'якого шепоту, з яким він звертався до мене кілька хвилин тому, не залишилося й сліду.
Я безпорадно спостерігаю, як Марк застигає на місці, його обличчя спотворюється. Він так само безпорадний перед обличчям сили, яка кидає виклик усім законам природи, як і всі ми. Я хотіла б щось зробити для нього, але знаю, що не можу. У моїй сумці з травами немає нічого, що могло б зупинити дику ельфійську магію.
Тихий стогін Одрі повертає мою увагу до неї. Саме вона зараз найбільше потребує мене - і саме їй я можу допомогти. Незалежно від наказів Короля Ельфів, вона - мій обов'язок.
Я обережно ставлю кам'яну ступку з травами на землю перед собою, підпалюю тирсу сушеного червоного дерева й опускаю її до трав. Сушена суміш швидко спалахує, спалюючи подрібнені трави й обпалюючи обідок.
Я тихо молюся старим богам, щоб усе вийшло. І занурюю палець у сажу та попіл. Проводжу лінію під носом дівчини. Це схоже на кумедні вуса, які ми малювали одне одному в дитинстві жартома, коли хтось засинав на перерві між уроками.
Одрі неглибоко дихає, але вловивши запах попелу, глибоко вдихає і різко прокидається.
- Одрі, - я нахиляюся до неї лише для того, щоб вона першою побачила мене, а не Короля Ельфів. Її слабкому серцю не потрібні зайві потрясіння. - Одрі, як ти почуваєшся?
- Кетті? Що сталося? - бурмоче вона.
Я виразно дивлюся на Рут, сподіваючись на те, що ельфи дозволять їй забрати доньку з площі.
- Відведіть її додому, їй потрібно відпочити. Я прийду пізніше зі зміцнювальним зіллям.
- Добре.
- Усе зрозуміло, - лише два слова, вимовлені королем ельфів, і всі застигли на місці.
Одрі дихає переривчасто, швидко й неглибоко. Від такого хвилювання вона ось-ось знову знепритомніє. Я відштовхуюся від землі і встаю між дівчиною і Королем Ельфів.
- І нічого Вам не зрозуміло, - зухвало кидаю йому, очікуючи, що зараз здригнеться каміння й заточить у клітку й мене. - Одрі надто слабка, щоб бути Вашою королевою, - потім, не дивлячись, командую Рут. - Ідіть додому. Ніхто вас не зупинить.
Вони повільно піднімаються і починають задкувати, тоді як Король мовчить і просто дивиться на мене. Ох, відчуваю, не доживу до того моменту, як із каменю виросте клітка - позбудуся голови ще раніше.
Мої нутрощі стискаються, коли я марно намагаюся відвести очі від Короля. Але не можу - мене немов приморозило до його прозорих, неймовірно красивих очей. У їхньому відображенні бачу себе, більше схожу на розпатланого горобця, аніж на поважну травницю. Бачу натовп, що розступився. Бачу Рут і Одрі, які на мить завмерли біля щільного строю ельфів.
- Вони вільні, - Король киває своїм лицарям, і вони пропускають Одрі і Рут. - Тому що ви маєте рацію, вона не моя королева. Я знайшов жінку, яку шукав.
- От і добре, ідіть, забирайтеся у свої ліси, - бурмочу я собі під ніс, коли нарешті змогла відвести від нього свій погляд. Усі навколо застигли. Не дихають і не ворушаться. Мій погляд повертається назад, і я бачу, що його увага все ще прикута виключно до мене. Тяжкість його погляду нагадує мені про те, наскільки зухвалою я була, і мої нутрощі розріджуються, перетворюються на бридкий кисіль.
- Ти сховалася, - каже він небезпечно тихо.
- Я й гадки не маю, про що Ви говорите.
Він робить широкий крок уперед, вторгаючись у мій особистий простір. Так близько, що я відчуваю його запах. Повітря навколо нього пахне ароматом сандалового дерева, моху і яскравою свіжістю. Так пахне в лісі перед самою грозою. Тією самою, яка, здається, готова обрушитися на мою голову. Це прекрасний, земний, п'янкий аромат, який різко контрастує з жорсткими лініями його вмить скам'янілого обличчя.
Я задкую назад, натикаюся на свій кошик. Чую дзвін скла, що розбивається, - ледь не заплакала, так несподівано знайшовши привід для сліз - мої улюбленці - п'явки розповзаються в різні боки. Побачивши чорних зголоднілих слимаків, люди стрімко задкують від них, дехто й зовсім рятується втечею.
Ельф стискає губи і робить крок уперед.
Я намагаюся відсторонитися, але потрапляю в пастку. Він тягнеться вперед, проводячи кінчиками пальців по моєму горлу. Я тремчу, застигнувши на місці - невже хоче скрутити мені шию?
Палець Короля чіпляється за намисто, яке Марк подарував мені чотири роки тому. Вони рухаються вниз, до підвіски, і він стискає її в кулаці. Вираз його обличчя стає майже зловісним, і я навіть подумую, а чи не варто мені почати благати його про помилування. Мабуть, ні - це марно. Він навіть не дивиться, що п'явки раптом перестають розповзатися, а утворили навколо нас дивне, зловісне живе коло. Кілька відчайдушно сміливих черв'ячків навіть підіймаються по його виоким чоботам і... подолу моєї сукні.
Пальці іншої його руки спокійно обхоплюють моє горло, стискаються так, що я можу вільно дихати, але не можу більше рушити з місця. Він збирається скрутити мені шию? Невже я помру ТАК? Здається, шепочу це вголос, бо бачу іскру в його очах, що спалахнула, губу, що здригнулася в посмішці. Вау! Ельфи вміють усміхатися? Чи цей оскал - єдине, на що вони здатні?
- Скоро ти це дізнаєшся, - каже він, перш ніж смикнути за намисто. Це було боляче навіть незважаючи на те, що гладкі намистини вже не торкалися моєї шиї, а лежали поверх долоні, яка душила мене. А може, ці пальці зовсім і не душили мене? А просто вберегли від того, щоб намисто не поранило мене? Чую несамовитий скрик Марка, оглядаюся і бачу, як він зникає в клубах  мороку. 
Світ навколо стає білим, а потім наповнюється криками.