4

Наступного ранку Ріанна приходить, як зазвичай, одразу після сніданку. Вона нічого не говорить і навіть не квапить мене, а просто завмирає біля дверей, дивлячись у простір.

Шрам усе ще виглядає слабким після вчорашнього, і я наказую йому залишатися в моїх кімнатах. Він навіть не чинить опору, і це дуже мене тривожить. Навіть цікаво, приготоване мною зілля може допомогти виплодку Грані?

- Рінні, щодо вчорашнього...- починаю я, підійшовши до дівчини. Вона навіть не дивиться в мій бік. - Я хочу вибачитися перед тобою.

Мовчання. Тільки тремтячі вії демонструють, що вона мене почула.

- Ти мала рацію, - продовжую я з усією щирістю, на яку тільки здатна. - А я - ні. Ми мали залишитися в замку.

Знову тиша.

- Ріанна.

- Я чекатиму на тебе біля дверей. Коли ти закінчиш заняття з Королем, я відведу тебе до Оука, - відповідає вона.

У її словах немає ні грама емоцій. Це погано. Із гнівом було б простіше впоратися. Вона б покричала, я б гірко позітхала.

Але не тільки в неї був поганий настрій.  Мій був просто огидним.  І вже точно я не готова була цього ранку зустрічатися з Хейяном.

- Я можу сама піти в оранжерею.

- Його Величність наказав, щоб ви не залишалися без супроводу навіть у замку. Так що давай закінчимо скоріше з цією справою. Мені потрібно обговорити з іншими головними лицарями питання, що стосуються патрулювання і безпеки міста.

- Хм, - покосилася я на Ріанну, проходячи у відчинені двері. - Я думала, ти - найголовніший лицар Середзем'я.

- Не підлизуйся, - холодно відповіла вона, порівнявшись зі мною.

- І не думала, - покривила я душею.

Ріанна зупиняється перед дверима в тронний зал. Вона не зазирнула в замкову щілину, не притулилася вухом до щілини. А просто повернулася до мене боком, а до стіни - спиною. Мовляв, я свою справу зробила, до дверей тебе доставила, а решта мені не важлива.

Ну, що ж. Насильно милою не будеш.  Я потягнулася до дверей. Навіть не доторкнувшись, відсмикнула руку. Знову потягнулася. І, нарешті, важко зітхнувши, стала поруч із Ріанною, притулившись спиною до зачинених дверей.

- Скажи, Рі. А якщо я не прийду сьогодні? Може, мені зле. Ну, наприклад, болить голова...

Вона покосилася на мене з дивним виразом на обличчі. Вважає мене боягузкою? Ну... А я й не приховую своїх слабкостей. До того ж, мене не щодня кидають після пекучих поцілунків під осудливим прицілом двадцяти пар очей колишніх родичів. Знала б вона, що я пережила, коли, виплакавшись, гикаючи і сякаючись у найтонший оксамит ошатної сукні, вирушила шукати свої кімнати.

Моя уява розігралася настільки, що мені раптом здалося, що люди на портретах анітрохи не померли. А дивляться з полотна, немов через вікно заглядають. Зупинившись біля портрета батьків Хейяна, я, гикнувши, виставила палець, тицьнувши ним у батька-ельфа, і пафосно заявила:

- Я вітаю вас, шановний. Ви виховали боягуза й егоїста! Тільки боягуз може вчинити так, як...

 Мене на півслові перервав, підштовхуючи до дверей, такий сильний порив вітру, що я, злякано скрикнувши, навіть пробігла кілька кроків, зупинившись лише біля портрета бабусі й дідуся Хейяна.

- І не потрібно дивитися на мене ТАК!!! От самі ви жили в коханні! - звинуватила я бабусю і діда-ельфа. - І не потрібно казати мені зворотне. А чому ж цьому... вухатому такі дурниці в голову втовкмачили?

Наступний порив вітру жбурнув у мене пристойний оберемок пелюсток.

- Ну й добре, - бурмотіла я, рішуче прямуючи до високих дверей, - ну й нехай...

А коли мені раптом за спиною почувся чийсь сміх, явно потойбічний, припустила щодуху. Як не дивно, свою кімнату я знайшла дуже швидко - може, тому й швидко, що попереду мене летіла хмара з пелюсток, немов вказуючи шлях.

На ходу скинувши сукню, я кинулася в ліжко, з головою накрилася ковдрою.  Навіть кілька разів схлипнула перед тим, як заснути. Як не дивно, але після такого напруженого дня і насиченого вечора, цієї ночі кошмари мені не снилися. Якщо, звісно, не вважати кошмаром з десяток витончених жінок, які зібралися в зграйку в прекрасному, явно не земному саду. Вони шушукалися, хихикали й поглядали на мене. Хтось виглядав щасливим, у когось були сумні очі. Але ні агресії, ні осуду на свою адресу я не помітила. У якусь мить мені навіть привиділося, що серед них була бабуся Хейяна і його мама, Алісія. Але в цьому я була не впевнена.

А ось прокинувшись рано вранці, я в паніці міркувала й згадувала - а чи не бачив хто того, як я в хмільному розпачі виговорювала портретам давно померлих Королів.

Я зітхнула, повернулася обличчям до дверей у тронний зал. Знову зітхнула. Відчувши на собі погляд Ріанни, повернула до неї голову.

- Учора щось сталося? - з ретельно прихованою участю запитала вона.

- Ні, а що?

- Як пройшло побачення? - запитанням на запитання відповіла вона.

Усе-таки, дівчатка - вони такі дівчатка! З цікавості навіть про свої образи забувають.

- Відмінно пройшло, - з підозрою покосилася на неї.

Вона щось знає? Щось бачила, щось чула?

- Може, тобі від цього стане легше, - торкнулася мене за руку Ріанна, - але Хейян сьогодні прокинувся злий, як чорт.

- Дякую, Рі, - пробурмотіла я, і, посміхнувшись подрузі, штовхнула двері.