1.

Я все ще сиджу в нього на колінах. Руки ельфа все ще обіймають мене.

На нас не звалилося склепіння замку, ми не провалилися в безодню. Здавалося, нічого не змінилося.

Ось тільки сонце стало раптом світити яскравіше, птахи за вікном співають голосніше. І в грудях у мене теж потеплішало. Невже я не помилилася? І він на свій, на ельфійський лад зізнався, що я для нього дуже важлива?

- Коли ти сказав, що я тебе... відігріла, - здіймаю вгору голову так, щоб бачити його очі. - Ти мав на увазі, що я тобі дорога?

- Так, саме це я й мав на увазі, - відповів ельф навіть не замислившись.

Серце моє пропускає один поштовх і мчить навскач.

- Тобто... ти кохаєш мене?

- Кохаю? - повторює і надовго зависає. Якби моє серце не завмерло в очікуванні, якби я не забула дихати, сподіваючись на диво, я вдосталь насолодилася б його обличчям, яке, можливо, вперше втратило маску незворушності. - Катріона, - нарешті відійшов він від ступору, - ти ж не віриш у цю нісенітницю?

Нісенітницю? Чи вірю я в цю нісенітницю?! Чи вірю я в кохання?!!!!

Тільки холодний, егоїстичний ельф, наскрізь просочений темною магією, міг таке вимовити.

Тільки таке дурне й наївне дівчисько, як я, могло повірити в те, що цьому вухатому егоїстичному чурбану не чужі справжні почуття. Людські почуття.

- Я - Король. А ти - моя майбутня Королева. Ми не можемо стати жертвами такої дурної фантазії.

От же ж...

Отже, кохання - це фантазія?! Ще ніхто мене так не принижував. Ніхто й ніколи не топтав так легковажно мої почуття.

І з чого це раптом я вирішила, що він може покохати мене?

- Катріоно, упевнений, ти досить розумна, щоб зрозуміти, що кохання - це вигадка нижчих істот, які прагнуть обмежити свободу іншої істоти просто тому, що не можуть контролювати свої бажання, та ... похіть. Я сподіваюся...

Упевнена, якби почула його слова Ріанна, негайно подала б у відставку. Ну, може й не подала б, але вже точно не погодилася б із ним.

Якщо я дозволю йому вимовити ще хоч щось, то розсиплюся на шматочки і більше ніколи себе не зберу воєдино.

Я поплескала його по руці, змушуючи замовкнути, і відповіла на його тираду, що вразила до глибини душі:

- Звичайно ж, ти маєш рацію, Хейяне. Просто я злякалася, що неправильно тебе зрозуміла. Упевнена, жодна жива душа не зможе відчути настільки дивне почуття до самого Короля Ельфів.

Здається, тепер настала його черга здивовано замовкнути. Я досить легко виплуталася з його обіймів, підійшла до вікна, спиною відчуваючи на собі його погляд.

- Ти маєш дивний вигляд, - пролунав його голос уже за моєю спиною. - Ти так злякалася?

Його руки лягли мені на плечі. Та що він за істота така дивна? Невже не розуміє, що зробив мені боляче?

Звичайно, я далека від того, щоб закохатися в нього, я для цього занадто... як там він сказав... розумна. Але й вислуховувати його маячню про нижчих істот не збираюся.

- Усе вже минуло, Мій Король. Завдяки Вам, - я не змогла втриматися від легкого сарказму. - Я відволікла вас від важливих державних справ, чи не час вам до них повернутися?

- Здається, я все ж щось упускаю, - пробурмотів ельф.

Я зітхнула. Мабуть, мені так просто від нього не звільнитися.

- Чому вони хотіли мене викрасти? - вирішила я спрямувати його королівські думки в інше русло. Водночас дізнаюся дещо корисне.

- Деякі, ті, хто не розуміє суті наших світів і забули історію, просто вважають «королеву людей» застарілим поняттям. Інші хочуть зруйнувати кордони і возз'єднатися зі світом під сонцем. Вони вважають, що для цього всього лише потрібно підкорити людство. Але забувають про те, що істоти із Позамежжя одразу ж заполонять наш світ.

Я здригаюся, згадавши живу пляму, що роз'їдала плоть Ріанни. Хейян тут же притягує мене ближче. Я не пручаюся. Незважаючи на образу, моя голова вже звично опускається на його плече. Схоже, ці підсвідомі рухи дивують його не менше, ніж мене. Прочистивши горло, Хейян продовжує:

- Треті ж досить сильні й хочуть скористатися тим, що рід людських королев згасає. Кожна королева стає слабшою за попередню.

А ось це вже щось новеньке. Мені здавалося, що в мене непогано виходить ладнати з магією.

- Моя сила справді слабша?

- Тобі, напевно, важко в це повірити, та й порівняти нема з чим, - зі співчуттям каже, і стискає мої плечі, - але це правда. Згадай, як трон спустошив тебе, коли ти вперше сіла на нього. Крім того, природа в Середзем'ї не така стабільна, як раніше, їжа стає дедалі біднішою, а придатні для життя землі виснажуються і цінуються, як ніколи.

- І вони звинувачують мене у своєму тяжкому становищі.

Мені гірко. І прикро. Ніхто не цінує те, на які жертви я йду.

- Так. Тому я погодився з твоїм планом, - він переминається з ноги на ногу. У відображенні скла я бачу, що його обличчя вмить стало жорсткішим, рішучішим. - Ми повинні спробувати розірвати Договір заради наших світів і заради майбутніх королів і королев. Я боюся, що ти можеш стати останньою королевою. Але навіть якби все це було неправдою, ніхто не повинен терпіти те, що терпиш ти... і те, що тобі ще доведеться випробувати. І жоден король не повинен...

Він замовк. Дивно, але я вперше почула, як у грудях у ельфа застукало серце.

- Що - не повинен? - я повільно повернулася до нього обличчям. Ельф навіть не подумав відступити вбік.

- Бачити свою королеву з ножем біля горла.

Його погляд звернений до мене. Він наповнений такими емоціями, які я не очікувала побачити на його зазвичай холодному обличчі - відчаєм і, насмілюся сказати - бажанням.

У мене перехоплює подих.

- Ти... турбувався про мене?

Він поблажливо посміхається. Обіймає моє обличчя своїми долонями, нахиляється, допитливо зазираючи мені в очі, немов шукає в них якісь відповіді.

- Звісно, я хвилювався за тебе. Твій обов'язок - живити наші землі. Мій обов'язок - захищати тебе.