3

Що довше я розглядала портрети, то більше в мене з'являлося запитань.

А з чого взагалі Хейян узяв, що ельфи не можуть кохати? Принаймні, шість із десяти портретів свідчили про протилежне. Так, згодна, чоловіки всі, як один стояли з кам'яними обличчями. Ну, в принципі, що з чоловіка візьмеш? Але ось очі... Їхні очі говорили багато про що. Очі перших п'яти королів світилися щастям і любов'ю. Особисто мені це було очевидно. Невже Хейян настільки сліпий, що не помічає того світла, що світиться в їхньому погляді, зверненому на королеву? Талановиті художники навіть змогли закарбувати у кого пристрасно переплетені пальці, у кого просто ніжний дотик до руки супутниці.

Король же, зображений на шостому портреті, здавався не просто холодним, а навіть - жорстоким. І зацькований, нещасний погляд його чарівної королеви тільки підтверджував мою думку про те, що це подружжя не було щасливим. Точно так само, як сьома, восьма і... десята.

Так, так, так, так! Здавалося, що мама і батько Хейяна були абсолютно чужими одне одному. Стоп, стоп, стоп... Якщо його батьки правили триста років, то чому раптом йому - лише двадцять п'ять? Чи можливо це?

- Хейяне, - тихо покликала, розглядаючи сумне обличчя його мами. - А тобі точно двадцять п'ять років?

- Моя Королева настільки уважна, - хмикнув він. - Так, мені всього двадцять п'ять. У моїх батьків довго не було дітей. Під кінець життя Королева Алісія дуже хворіла. І це ще один доказ того, що магія королев слабшає.

Може, саме тому в останніх Королів такі холодні, порожні очі, а їхні королеви виглядають нещасними? За винятком бабусі й діда Хейяна, зображених на дев'ятому портреті. Між цим подружжям абсолютно точно жеврів вогник пристрасті. Ось... Я повернулася на кілька кроків, до дев'ятого портрета, залишивши Хейяна одного, завмерла, вдивляючись в обличчя жінки, яка на кожній сторінці свого щоденника оспівувала своє кохання до Короля. Ось іскристі очі, ніжна усмішка на губах жінки і ледь помітна складка біля рота ельфа. Так, немов він намагався приховати усмішку, що просила його на губи. Ось і трохи смагляві пальці Королеви, що так природно і без напруги переплелися з блідими пальцями Короля.

Я подивилася на свого Короля. Він із якимось особливою тугою дивився на свою маму.

- Хейяне, а у твоєї бабусі теж була слабка магія?

- Ні. Кажуть, що бабуся була винятком. І народ навіть піднісся духом під час її царювання. Але потім... прийшла Алісія... І все стало ясно. Її іскра була дуже слабкою.

Мене неприємно дряпнуло, що ось уже вкотре він свою матір називав не мамою, а Алісією. Чому? Вони не були близькими? Якщо вірити пензлю художника, то жінка була дуже милою і ніжною. Ніколи не повірю, що вона могла бути поганою матір'ю.

Але що я знаю про сімейні стосунки ельфів? Та практично нічого, крім одного...

Судячи з усього, чим у Королеви сильніша магія, тим сильніші почуття між королівським подружжям. Немов чим більше магії у королеви, тим більшим коханням нагороджує її король.

Просто маячня якась. Хіба ж це справедливо?

Хоча, про яку справедливість ідеться, якщо я ось теж, проти свого бажання, опинилася в Середзем'ї?

Зрадницький живіт, що забурчав від голоду, потривожив паузу, що затягнулася між нами.

- Ой, - зніяковіла я, поклавши долоню на живіт.

- Вибач, Катріель. Я задумався про... своє і зовсім забув про тебе.

Ну, таке собі зізнання.

- Давай повечеряємо, Моя Королева.

Ельф галантно запропонував мені свій лікоть і повів до тієї частини залу, яка була просто неба.

Не можу сказати, що вечеря пройшла без сучка, без задирки.

По-перше, я весь час відчувала на собі чужі погляди - немов колишні королі й королеви стежать за мною й оцінюють, чи гідна я їхнього нащадка.

По-друге, кухар, судячи з усього, вирішив продемонструвати всі шедеври ельфійської кухні, через що, власне, в мене ледве не стався розлад шлунку.

Тільки-но ми зайняли свої місця, як Хейян узяв виделку з двома довгими зубцями, що чимось нагадала мені гарпун, який я бачила у знайомого рибалки. А другу простягнув до тарілки, що стояла в центрі столу і була накрита кришкою.

- Ти готова? - запитав він.

До чого готова? - дивувалася я, але вирішила не уточнювати, а взяла таку саму виделку, як у Хейяна.

Він рішуче підняв кришку.

Я нестямно закричала.

Він тицьнув виделкою в щось живе, що спробувало втекти з блюда.

Я ж схопилася, перекинувши стілець, і відскочила до балюстради.

А потім ще якийсь час відмахувалася-відбивалася своїм «гарпуном» від ельфа, який раптом вирішив довести мені, що щось, яке ворушиться довгими відростками, зовсім не жахлива тварюка, а дивовижний і смачний плід, привезений із Рубінових лісів.

До столу я погодилася повернутися лише за умови, що він особисто перевірить кожну страву, і доведе мені, що там більше немає нічого живого. Ельф, здавалося, якийсь час щиро насолоджувався ситуацією. Але коли я завмерла, не наважуючись спробувати черговий делікатес, вирішив узяти справу в свої руки.

- Я клянуся, що ти залишишся живою, - загадково посміхнувся ельф, простягаючи до моїх губ свою виделку з наколотим на неї шматочком їжі. - І обіцяю, що тобі сподобається.

- А якщо не сподобається? - насторожено дивлюся на руку, що наближається.

- Відповім на будь-яке, навіть найкаверзніше запитання.

- З чого взяв, що мені це цікаво?

- Просто здогадка...

- Домовилися, - кажу і обережно знімаю з виделки губами шматочок.

За консистенцією це було щось ні рідке, ні тверде. Схоже на желе, тільки не солодке, а злегка кисленьке. У принципі, їсти це можна. Я б навіть сказала, що досить смачно.

Зітхнувши чи то з полегшенням, чи то з жалем, подивилася на ельфа. Я рада, що страва не виявилася огидною, але шкодувала, що тепер не поставлю запитання. А запитати вже я б знайшла що! На його губах блукала легка посмішка, в очах відбивалися зірки, у білому волоссі плуталося місячне сяйво. Одним словом, красунчик.