1.

Ніч над ельфійським королівством Вільєруаром була безмежною, мов сам час, що колись зіткав цей світ із ниток магії та світла. Зорі, яскраві й холодні, виблискували високо над шпилями королівського замку, немов тисячі очей, що спостерігали за долею його мешканців. Але для мене це небо ніколи не було таким лячним і прекрасним одночасно.

Ще недавно я жила разом зі своїми батьками, будувала плани про майбутнє, з самовідданістю віддавалася тому, щоб лікувати своїх земляків. І навіть не підозрювала, що моя доля була давно вирішена за мене.

Одного прекрасного ранку я стала дружиною Короля Ельфів і назавжди покинула рідний світ. Ельфійський край зустрів мене не просто не милостиво. Жорстока реальність навалилася на мою голову. Місцеві жителі мене не любили і боялися, челядь не шанувала, родичі чоловіка, м'яко кажучи, ні в що мене не ставили.

Але все змінилося, коли єдиний чоловік, якого я вважала винним у всіх своїх бідах, раптом... зізнався, що я відігріла його серце. Сам Король ельфів дав зрозуміти, що не такий уже й байдужий до мене, як це здавалося на перший погляд.

І я раптом зрозуміла, що мені цього замало! Мені недостатньо просто розтопити лід у його самотній душі. Мені замало стати його другом. Недостатньо бути просто його королевою.

Я хочу підкорити цього ельфа, який віртуозно володіє темною магією. Я хочу заволодіти його серцем.

Я більше не дозволю собі думати, що впаду, не витримавши нової магічної жертви. Я знайду в собі сили підняти голову й ступити далі.  Але цієї ночі все було інакше.

Його зізнання все ще звучало в моїх вухах, а серце калатало так голосно, що я була впевнена — навіть зорі на небі це чують. Я ще не знала, чи боятися його, чи вірити. Але одне було ясно: дорога назад більше не існувала. І десь там, серед стародавніх стін ельфійського замку  і вирувавших  в ньому темних таємниць, ховалася відповідь, яка могла стати як нашим порятунком, так і нашим прокляттям.

- Кеті, — м'який голос порушив тишу.

Я все ще сиджу в нього на колінах. Руки ельфа все ще обіймають мене.

Почувши його зізнання, на нас не звалилося склепіння замку, ми не провалилися в безодню. Здавалося, нічого не змінилося.

Ось тільки сонце стало раптом світити яскравіше, птахи за вікном співають голосніше. І в грудях у мене теж потеплішало. Невже я не помилилася? І він на свій, на ельфійський лад зізнався, що я для нього дуже важлива?

- Коли ти сказав, що я тебе... відігріла, - здіймаю вгору голову так, щоб бачити його очі. - Ти мав на увазі, що я тобі дорога?

- Так, саме це я й мав на увазі, - відповів ельф навіть не замислившись.

Серце моє пропускає один поштовх і мчить навскач.

- Тобто... ти кохаєш мене?

- Кохаю? - повторює і надовго зависає. Якби моє серце не завмерло в очікуванні, якби я не забула дихати, сподіваючись на диво, я вдосталь насолодилася б його обличчям, яке, можливо, вперше втратило маску незворушності. - Катріона, - нарешті відійшов він від ступору, - ти ж не віриш у цю нісенітницю?

Нісенітницю? Чи вірю я в цю нісенітницю?! Чи вірю я в кохання?!!!!

Тільки холодний, егоїстичний ельф, наскрізь просочений темною магією, міг таке вимовити.

Тільки таке дурне й наївне дівчисько, як я, могло повірити в те, що цьому вухатому егоїстичному чурбану не чужі справжні почуття. Людські почуття.

- Я - Король. А ти - моя майбутня Королева. Ми не можемо стати жертвами такої дурної фантазії.

От же ж...

Отже, кохання - це фантазія?! Ще ніхто мене так не принижував. Ніхто й ніколи не топтав так легковажно мої почуття.

І з чого це раптом я вирішила, що він може покохати мене?

- Катріоно, упевнений, ти досить розумна, щоб зрозуміти, що кохання - це вигадка нижчих істот, які прагнуть обмежити свободу іншої істоти просто тому, що не можуть контролювати свої бажання, та ... похіть. Я сподіваюся...

Упевнена, якби почула його слова Ріанна, негайно подала б у відставку. Ну, може й не подала б, але вже точно не погодилася б із ним.

Якщо я дозволю йому вимовити ще хоч щось, то розсиплюся на шматочки і більше ніколи себе не зберу воєдино.

Я поплескала його по руці, змушуючи замовкнути, і відповіла на його тираду, що вразила до глибини душі:

- Звичайно ж, ти маєш рацію, Хейяне. Просто я злякалася, що неправильно тебе зрозуміла. Упевнена, жодна жива душа не зможе відчути настільки дивне почуття до самого Короля Ельфів.

Здається, тепер настала його черга здивовано замовкнути. Я досить легко виплуталася з його обіймів, підійшла до вікна, спиною відчуваючи на собі його погляд.

- Ти маєш дивний вигляд, - пролунав його голос уже за моєю спиною. - Ти так злякалася?

Його руки лягли мені на плечі. Та що він за істота така дивна? Невже не розуміє, що зробив мені боляче?

Звичайно, я далека від того, щоб закохатися в нього, я для цього занадто... як там він сказав... розумна. Але й вислуховувати його маячню про нижчих істот не збираюся.

- Усе вже минуло, Мій Король. Завдяки Вам, - я не змогла втриматися від легкого сарказму. - Я відволікла вас від важливих державних справ, чи не час вам до них повернутися?

- Здається, я все ж щось упускаю, - пробурмотів ельф.

Я зітхнула. Мабуть, мені так просто від нього не звільнитися.

- Чому вони хотіли мене викрасти? - вирішила я спрямувати його королівські думки в інше русло. Водночас дізнаюся дещо корисне.

- Деякі, ті, хто не розуміє суті наших світів і забули історію, просто вважають «королеву людей» застарілим поняттям. Інші хочуть зруйнувати кордони і возз'єднатися зі світом під сонцем. Вони вважають, що для цього всього лише потрібно підкорити людство. Але забувають про те, що істоти із Позамежжя одразу ж заполонять наш світ.

Я здригаюся, згадавши живу пляму, що роз'їдала плоть Ріанни. Хейян тут же притягує мене ближче. Я не пручаюся. Попри образу, моя голова вже звично опускається на його плече. Схоже, ці підсвідомі рухи дивують його не менше, ніж мене. Прочистивши горло, Хейян продовжує: