14

Тільки коли Хейян вийшов із зали, я відсторонилася від вузької щілини. Мої легені горіли від того, що я затримувала дихання, немов його міг хтось почути. Ікри ніг боліли через те, що мені довелося довго стояти навшпиньки, витягнувшись на весь свій зріст. Я б із радістю пострибала, розганяючи кров. Але прохід був настільки вузьким, що єдине, що я змогла - це кілька разів перенести вагу з однієї ноги на іншу.

Я починаю шкодувати про те, що підслухала цю розмову. Адже як до цього все було просто - я шкодувала про свою долю, злилася на Хейяна за його жорстокість і небажання стримувати обіцянки. А що тепер?

У глибині душі я починала співчувати цьому ельфу, який, як виявилося, був дуже самотнім. Я дуже добре себе знаю - ще трохи, і я почну жаліти його, перейматися до нього симпатією. Адже мою самотність можна виправдати тим, що я нещодавно опинилася в чужому світі, серед чужих для мене створінь. Він же в цьому стані перебуває все своє життя.

Невже крім Ріанни поруч із ним не було нікого, хто навчив би його бути людиною?

А що, якщо головне завдання Людської Королеви не відігріти вмираючі землі Середзем'я, а навчити холодного ельфа теплих людських почуттів?

Ну ось, почалося! Як я й припускала, я вже готова кинутися рятувати цього вухатого коронованого буку.

Я тупнула ногою від докуки, одразу ж ударилася плечима, потім і головою об стіни. Цей удар повернув мене до тями: я знову згадала про те, що ненавиджу Середзем'я, про те, що сумую за Фалькором і своїми друзями, про те, що зараз я не більше, ніж маріонетка Хейяна, котра заблукала в плутаних коридорах замку.

Я вирішила не повертатися, а йти вперед. Повільно я пробралася вздовж коридору, добрела до чергових сходів. Насторожено озираючись на всі боки, піднімаюся сходами. Я не знаю, куди йду, але йду коридором, який приводить мене до невеликої зали. З неї потрапляю в іншу кімнату. І так нескінченно - навіть з лічби збилася, скільки залів і кімнат я перетнула. Поступово розкішні декорації поступаються місцем запустінню і занедбаності.

І ось, нарешті, несподіваний і чужий цьому місцю запах торфу і землі лоскоче мій ніс, вириваючи мене з роздумів.

Цей до болю знайомий запах подібний до удару блискавки в ясний день - здавалося б, він з'явився з нізвідки. У цьому холодному, сірому замку немає життя, тому будь-які його ознаки викликають у мене цікавість. Та що там, цікавість - від хвилювання і передчуття цівка поту побігла вздовж хребта. Я прискорююся, йду за запахом низкою суміжних кімнат, поки не опиняюся в приміщенні, яке страшенно нагадує лабораторію.

Полиці, заставлені банками, вишикувалися вздовж стін над застарілими столами, заповненими різнокольоровими мензурками, булькаючими казанами і підставками для сушіння трав. По обидва боки від мене стоять вищі столи, навколо них - табурети, на яких у безладді розкидані інструменти. Дальня стіна зроблена зі скла, від якого струменить волога пара. За прозорою стіною - буйна зелень, що потопає в тумані.

Оранжерея! Вона величезна, і не здивуюся, якщо вона тягнеться вздовж усієї ширини замку. Каменем викладені підлога і стеля, замість стін - скло, що виходить на північ і на південь. Рослини ростуть уздовж шпалер, багато з них підіймаються до самої стелі. Є полиці з невеликими горщиками і навіть надземні грядки.

Тут я відчуваю знайомий запах лаванди і кульбаб упереміш з ароматом троянди, що викликає нудоту після останнього інциденту, пряні аромати шавлії і розмарину. Я бачу кущі бузини, валеріану, примулу, м'яту і мелісу. Є рослини, на які я ніколи раніше навіть не звертала уваги, а деякі, навпаки, бачила тільки в книжках.

Я скрикую, коли найближчі кущі заворушилися і з'явився задок якогось чоловіка, що задкує. Він вочевидь чує мене, підхоплюється на ноги, послизається на землі, що чвакає від вологи, і одразу ж з усього розмаху падає на карачки. Я налякала його до смерті, але, побачивши мене, він здивовано посміхається.

- Привіт, Оук, - я теж посміхаюся, трохи збентежена його безглуздим виглядом. Бруд, що був на його носі ще до моєї появи, має потішний вигляд.

- Катріель, - він зітхнув із полегшенням, рукавом спробував витерти бруд із носа, але при цьому розмазав його по всьому обличчю. - Що ви тут робите, ваша величносте?

Я знизую плечима, ледь стримуючи сміх і, чого ж гріха таїти, радість від того, що зустріла чи не єдину приємну істоту в цьому замку.

- Я просто тинялася.

- Ви забрели в найсвітліше місце в замку. Ласкаво просимо до королівської оранжереї, - він знімає садові рукавички й кладе їх у кошик, що стоїть у нього біля ніг, - там же, у кошику, лежить секатор і свіжозрізані ароматні гілки м'яти. Він яскраво посміхається, немов щиро радий мене бачити: - Хочете, проведу екскурсію?

- Дуже, - кажу я без вагань.

Наступні півгодини він із захопленням показує мені хитромудру систему поливу і компостну яму, хвалиться садовим сараєм із численним інвентарем і сушильними приміщеннями.

І все ж моя увага раз у раз повертається туди, де ростуть рослини.

Живі.

Проходячи повз, я відчуваю їх так, як ніколи раніше не відчувала. Їхня аура схожа то на ледь вловиме привітання, то на кивок, який свідчить про те, що вони знають про мою присутність. Коли ми проходимо повз, соняшники повертаються обличчям до мене, а не до сонця. Я з таким же захопленням зустрічаю їх, як і вони мене.

- А це що? - я зупиняюся біля рослини з чорною цибулиною, на половину заглибленою в землю, такими самими чорними глянцевими стеблами і товстим червоним восковим листям у формі серця.

- Це сердечник, - відповідає Оук, підходячи до мене. Поки він говорить, він оглядає рослину в пошуках жуків.

- Яка незвичайна рослина. Звідки вона? У нас така рослина не росте.

- Дивно,- хмикає чоловік. - Я думав, що всі рослини, які ростуть у Вільєруарі, також ростуть і у Світі під Сонцем. Може, ви просто не знайомі з ним?

- Можливо, - кажу я.