11

На моє величезне полегшення, принц залишив мене на якийсь час. І то, підозрюю лише тому, що з-за дверей пролунав гуркіт, чийсь вереск. Немов цікава дитина він кинувся за новою розвагою. А я скористалася секундами самотності, що дісталися мені, і швидко переодяглася. Само собою, надто перебирати або чепуритися у мене не було часу. 
Та й потім якийсь час принц поводився цілком стерпно. Якби я хоча б на мить повірила в його щирість, то навіть назвала б його поводження зі мною - чемним. Запропонувавши мені руку, він повільно, підлаштовуючись під мою все ще невпевнену ходу, провів мене довгою анфіладою залів до кімнати, яку назвав цілком затишно - «обіднім куточком».
Хоча, це було явне применшення. Вона велика, ця кімната. Звичайно ж, дуже велика. Така ж грандіозна, як і все інше тут.
Позолочені дзеркала вишикувалися вздовж стіни праворуч від входу, в них відбиваються щільно зашторені вікна. По всій кімнаті розставлено п'ять столів: чотири менші на чотири персони кожен і великий центральний стіл на шість персон.
За ним сидять три людини. Наша з Меріо поява відволікла їх від вежі з тістечок і закусок, що височіла в центрі столу.
Жінка з прямим чорним волоссям завдовжки до пояса тут же нахилилася вперед, поклавши лікті на стіл. Смаглявошкірий чоловік поправляє окуляри, втупившись на мене, і відпиває ковток чаю з витонченої філіжанки. Третій вирішив проігнорувати нас, навіть не відірвавши очей від книги.
Меріо сідає і закидає ноги на вільний стілець. Ніхто не встав при моїй появі, ніхто не запропонував мені сісти. Тому я, перемагаючи запаморочення, плавно опустилася на єдине вільне крісло, що залишилося.
- Ваша Величносте, познайомтеся з моїми друзями. Он той прекрасний екземпляр в окулярах - Джалік.
Джалік закочує очі.
- Наш сильний, мовчазний тип - Сірро, - продовжує Меріо.
Чоловік дивиться на мене крізь довгі вії та хвилі каштанового волосся, що спадає на очі. Через кілька секунд він вирішує, що я менш цікава, ніж його книжка, і з очевидним нетерпінням повертається до неї.
- І, нарешті, найпрекрасніша акробатка в усьому Вільєруарі, єдина і неповторна...
- Аріаморрія, - закінчує вона, посміхаючись, і кладе мені на тарілку крихітний пиріжок. - Але кличте мене просто - Арією. Рада познайомитися з вами, Ваша Величносте.
- Спасибі, мені теж дуже приємно, - брешу я і запихаю в рот пиріжок. Я очікувала відчути смак ягід. Але не очікувала, що його ще й приправлять якимось перцем, та так, що з вух пара піде. Так само швидко, як пиріг опинився в мене в роті, він вилітає назад. Я спльовую його прямо на підлогу і тягнуся за наповненим келихом, який стоїть біля моєї тарілки.
- Вона схожа на мою собаку! - Арія заливаючись сміється разом із Меріо.
Джалік намагається, але безуспішно, приховати свої веселощі за чашкою чаю. Навіть Сірро гигикає.
Я вже піднесла чашку до рота, але раптом зупинилася, так і не пригубила. Щось, може, хижий блиск в очах жінки, а може, чоловіки, що завмерли в очікуванні з посмішками на губах, примусило мене відставити вбік чашку.
Мені дуже погано - у роті пече, на очі навертаються сльози, голова паморочиться ще сильніше. Я абсолютно не розумію, як припинити ці тортури. І від цього почуваюся ще нещаснішою.
- Мені здається, ти поклав занадто багато перцю, - зауважує Арія до Меріо. - Вона виглядає занадто блідою.
- Подумаєш, яка ніженка. Якщо вона знову знепритомніє, мій брат просто підніме її з підлоги, як минулого разу. Може, ми почнемо називати її королевою непритомності? Якщо добре постаратися, пів міста підхопить цей титул ще до коронації.
Знову сміх. Я вчепилася в край столу до білих кісточок на пальцях і намагаюся відновити голос. Вдих, видих... Рій мушок перед очима помітно порідшав.
- Чому? - Я дивлюся на Меріо, а потім переводжу погляд на інших. - Чому ви так поводитеся?
Ні в кого з них не вистачає порядності навіть прикинутися винним.
- О, не дивись на нас так убивчо, - Меріо поплескує мене по руці. - Просто невеличка перевірка, щоб переконатися, що ти справжня королева. Проста людина чи ельф навіть не помітив би цього перчика. У наших краях його так і називають - королівський перець. Тільки ті, у чиїх жилах тече королівська кров, відчувають його пекучість.
Я вказую на вікна, за якими панує весна.
- Хіба цього не достатньо?
- Ти принесла нам весну після довгих років зими. Що ти хочеш за це, медаль? - Меріо закочує очі. - Це всього лише твоя робота, людино. Ти зобов'язана це робити, тільки тому ти тут. Не варто розраховувати на загальну любов і вдячність. Ти повинна просто виконувати свою роботу. Ось і все. 
Робота Королеви Ельфів - існувати. Просто існувати. Ці слова повторюються знову і знову, і щоразу я осягаю ще один рівень істини. Спочатку я гадала, що це означає, що Королеву Ельфів просто ігнорують і відсувають на другий план, як заручницю, що слугує для укладення міцного мирного договору. Потім, після того, як природа розквітла, добряче позбавивши мене сил, я вирішила, що людська королева має існувати, щоб «підзаряджати» природу ельфійського світу. По дурості я вирішила, що це повинно викликати деяку повагу до мене або навіть пошану.
Але, ні.
Їм все одно. Я для них лише інструмент, призначений для того, щоб змусити цвісти квіти, а поля плодоносити. У їхніх очах я - ходячий мішок із добривом. Злість поступово витісняє сльози, образу, навіть - головний біль. Я буквально відчуваю, як він біжить по моїх венах - починаючи свій біг від самого серця, і несучись до крихітних судин у кінчиках пальців.
- Дякую за цей тест. Я рада, що змогла розвіяти ваші сумніви. Мабуть, я піду.
Двоє чоловіків, ніби відчувши щось недобре, втупилися в мене, забувши про чай і цікаву книжку. Жінка ж була захоплена кокетуванням із принцом і весело хихикала, поглядаючи то на мене, то на нього.
Меріо ловить мене за зап'ястя.
- Ні, залишся. Ми ще не закінчили з тобою.
- Залишіться, Ваша Величність, - муркоче Арія. - Рідко кому вдається побачити королеву до її коронації. Для нас - це справжня честь. Ми хочемо пізнати тебе краще.
- Катуючи мене?» - я тягнуся по серветку і змахую з куточка губ неіснуючі крихти - просто щоб чимось зайняти руки, які надто вже сверблять. Напевно, цей «королівський перець» викликав у мене своєрідну алергію.
- Перестань драматизувати, - вона звужує очі. І зовсім нешанобливо додає: - Якщо ти не можеш винести трохи похмурих розваг, тобі не вижити тут, у Середзем'ї.
- Почекай, ти ще не бачила ведмежу бійку. Б'юся об заклад, тоді ти точно знепритомнієш. Давай замовимо кілька ведмедів як подарунок на коронацію? - Джалік упирається підборіддям у долоню і крутить ложкою в чаї.
Я навіть боюся думати про те, що таке «ведмежа бійка».
- Я йду, - кажу я і знову вириваю зап'ястя з хватки Меріо.
- Сумніваюся, що вона переживе свою коронацію, - Арія хихикає, і від цього звуку в мене голова вибухає.
Я не дозволю їм ображати мене. Я піднімаюся на ноги. Але в Меріо явно інші плани. Двері чарівним чином з гуркотом зачиняються за моєю спиною.
- Залишся. Ми маємо розповісти тобі про деталі твоєї коронації та весняні обряди, адже не встигнеш озирнутися, як настане середина літа. Ти ж не хочеш зганьбитися, не знаючи ельфійських звичаїв? Особливо після того, як ти вже виставила мого брата дурнем, переховуючись від нього цілий рік.
- Я нікого не виставляла і ні від кого не ховалася, - я стискаю кулаки.
- Яка краса, - з придихом каже Арія і тягнеться витонченими пальцями до долоні принца.
- О, ще й як виставила. Не те, щоб я заперечував, - продовжує Меріо. - Це було прекрасне видовище. Хейан так рідко виходить із себе.
- Відкрий двері, - глухо вимовляю я, - дозвольте мені піти.
- Не думаю, що зможу, - глузливо цідить принц, з цікавістю поглядаючи на мене. Ельфи - хороші емпати, вони повинні відчувати, що всередині мене вже давно клекоче не страх, а лють. Справжня, дика, спопеляюча лють. Та як сміють вони ТАК поводитися зі мною, з живою людиною?!
Я з такою силою грюкаю по столу рукою, що посуд голосно брязкає. Одна з ваз, наповнених свіжозрізаними трояндами, мало не перекидається, хитається.
- О, не роби таке страшне обличчя, - Арія махає рукою в повітрі, немов я - надокучливий жук.
- Якщо ти не дозволиш мені піти...
- Не хочу повторюватися, але... - Меріо нахилився вперед, заглядаючи мені в обличчя, - що ти зробиш?
Я бачу, як на дні його очей спалахують яскраві сині блискітки магії. Ще мить - і він знову створить зі мною якусь каверзу.
Моя рука злітає перш, ніж його очі встигають спалахнути. Я вихоплюю одну з троянд із вази. Я хотіла жбурнути її йому в обличчя - щоб шипи встромилися в цю нахабну, гордовиту усмішку. Та я навіть була готова вдарити його вазою по голові.
Але все пішло не за планом - шипи спочатку встромилися в мою плоть. Кров капає на білу скатертину, і я відчуваю, як мене ніби смикають за долоню. Цей дотик ледь вловимий, як шепіт, або як невидимий друг, готовий виконати моє прохання.
Це магія, розумію я за секунду до того, як стає надто пізно. Цей дотик і є магія, що відгукнулася на мій поклик.
Троянди на столі раптом починають звиватися, як змії. Вони вивалюються з вази, і Меріо в шоці відпускає мене. Арія практично шкереберть падає зі стільця, намагаючись уникнути води і ліан, що потягнулися до неї. Книга Сірро опиняється на підлозі.
Я відступаю назад, закривавлена троянда вислизає з моїх пальців. Троянди на столах уже ожили. Вони збільшуються в розмірах доти, доки бутони не стають розміром із блюдце, а шипи - маленькими кинджалами. Ліани зміяться по всій залі, прагнучи глибоко встромитися в цих жорстоких людей.
- Що за... - лається Меріо.
- Відкрий двері, Меріо! - благає його Арія, шкребучись у намертво зачинені двері. Двері з гуркотом відчиняються, стукають об стіну, відлітають від неї, відчутно грюкаючи по дупі несамовито волаючу дамочку. Я тільки й встигла подумати, що для акробатки вона надто вже незграбна, як вона впала на карачки - одна з ліан вхопила її за ногу, рве на шматки її витончену сукню.
Джалік вибігає з кімнати перш, ніж ліани встигають закрити шлях до відступу. Сірро біжить слідом. Колючі бутони падають їм на голови, на плечі.
- Меріо, давай залишимо королеву в спокої, - Арія смикає його за руку.
- Як ти смієш, - шепоче він у той час, як жінка тягне його до дверей.
- Як смієш ТИ, - повторюю я у відповідь, киплячи від люті. Дивно, але мій голос звучить спокійно і голосно. - Забирайтеся і ніколи більше не турбуйте мене.
Незважаючи на те, що вони відступають, моя лють ще більше розпалює непокірні ліани. Колюча сітка перекидається через дверний отвір, повзе по стінах і стелі. Троянди, вже розміром із парасольку, тепер розпускаються, звисаючи зі стелі, як люстри.
Мої кривдники втекли, і я падаю на коліна, задихаючись. Я намагаюся звільнитися від магії, але вона тримає мене так само міцно, як і ліани.
Вони повністю закривають і без того зашторені вікна, і я залишаюся в цілковитій темряві. Я чую, як розумне листя хрумтить по меблях, розбиває скляні дзеркала. Листя продовжує ковзати, наближаючись до мене, наче змії. Ліани ковзають по моїх ногах, залишаючи глибокі порізи. Я навіть не скрикую, я занадто втомилася, щоб кричати, а тим більше - боротися.
Я ніколи не думала, що можу померти від контакту з ліанами. Навіть найотруйніші, колючі рослини завжди схиляли переді мною свої гілки і поступалися дорогою.  Але зараз вони немов зійшли з розуму, підживлювані моєю люттю. Я заплющую очі і зітхаю.
Ні.
Ні... Якщо я помру зараз, то ніколи не зможу повернутися у Фалькор. Якщо я помру, то на моє місце прийде інша дівчина, просто тому що сила перейде до неї. Можливо, у неї так само, як і в мене, будуть свої цілі та мрії. І вона втратить їх лише заради того, щоб служити цьому жорстокому світу ельфів. Її заберуть у тих, хто її потребує. У неї заберуть її рідних і, можливо, коханого. Цей нещадний цикл продовжиться.
Але якщо я виживу, можливо, у мене буде шанс покласти цьому край... Ця шалена думка - як спалах у темряві. За цією думкою лунає тихий грім. Я знову відкриваю очі.
Може, є спосіб вибратися з цієї в'язниці, століттями нав'язуваної жінкам Фалькора? Хіба це коли-небудь намагалися зробити? Набагато простіше пережити втрату свого власного світу, якщо маєш мету в житті. І я її, здається, щойно знайшла.
- Досить, - намагаюся я наказати ліанам. - Досить.
Я намагаюся використати свою магію, щоб повернути все під контроль, але сила - такий самий колючий звір, як і рослини, що харчуються нею. Я відштовхую ліани від своїх ніг, скрикую від болю, і намагаюся встати.
Якщо моя магія створила їх, значить, моя ж магія може і керувати ними. Доводиться повірити в те, що це правда. Кігті, що впилися в мене, коли я опинилася на троні з червоного дерева, були набагато страшнішими, ніж ці троянди.
Це не трон, що зберігає тисячолітню магію. Це всього лише квіти. Вони володіють лише тією силою, яку я їм дала.
Зосередься, Катаріно. Катріель... Каталея...
Замість того, щоб відступити і замкнутися в собі, я направляю свою волю на ліани. Повільно вони починають стискатися, скукожуватися.
Ось і все. Не знаю, кого я підбадьорюю - себе чи ліани. Станьте меншими - дозвольте мені побачити день. Світло проникає у вікна, і рослини потроху відступають.
І раптом вони здригаються. Я спостерігаю, як чари згасають, вирвавшись із моїх рук. Життя в лозах зникає. Вони зморщуються, стають тендітними, чорними, а потім розсипаються на пил, який зникає, як дим.
Після них замість кімнати лишається руїна, пропахла трояндами, а в дверях стоїть... похмурий Хейан.