Глава 45

Нерул підбіг до будівлі першим.

Вона здіймалася попереду — масивна і приземкувата, з товстими кам’яними стінами з грубо обтесаних блоків. Під самим дахом тягнулися вузькі щілини замість вікон. Важкі дубові двері, оббиті залізними смугами, з кованим кільцем замість ручки.

У втоптаній землі біля входу темніли сліди возів, плями смоли та жиру. Повітря було густим, затхлим, просоченим застарілим смородом.

І кров’ю.

Перше тіло він помітив одразу.

Вартовий лежав просто біля дверей. Наче намагався відповзти. На броні виднілися десятки слідів — не смертельних, ні. Удари були спрямовані на максимальний біль. Поламані руки… ноги. Шолом валявся осторонь. Очі — випуклі, застиглі в німому жаху. На губах засохла темна смуга крові.

Його не вбили відразу.

Його мучили.

Хтось насолодився цією смертю сповна.

Нерул повільно випрямився й озирнувся на брата.

В очах Арена читалося щире здивування. Він не очікував побачити це. Усе мало бути геть інакше.

Нерул відчув, як усередині стискається холод. Тривога — важка, глуха — повільно піднімалася зсередини.

Він ковтнув. Подивився на двері, приготувавшись побачити найгірше.

Чоловік схопився за коване кільце, ривком потягнув двері й вскочив усередину, у напівморок.

Місячне сяйво просочувалося крізь вузькі щілини під балками перекриття. Уздовж стін тягнулися похилені дерев’яні стелажі, заставлені мішками із зерном, бочками, ящиками із залізними скобами.

І ще одне тіло.

Нерул глянув під ноги і знову провів поглядом по кривавій лінії. Усе сталося тут, біля входу. Охоронця поранили, але не вбили. Залишили стікати кров’ю. Схоже, він намагався врятуватися: повз, скільки міг.

Проповз недалеко.

— Я… не розумію… — розгублено прошепотів Арен позаду.

У його голосі не було звичної впевненості. Лише нерозуміння. Відчуття повної втрати контролю.

Арен глянув на напруженого брата. Той перевів на нього погляд і вхопив за плече.

— Якщо з ними щось сталося… — процідив Нерул, вдивляючись в очі брата. — Ти будеш заздрити тому бідоласі, що лежить на вулиці.

Нерул відштовхнув Арена, різко розвернувся і вискочив назовні.

Озирнувся.

Погляд зупинився на лісі, що починався неподалік — темна смуга між кам’яними стінами міста і нічним обрієм.

Чоловік придивився.

І помітив.

Тонкий, майже непомітний слід крові виднівся трохи далі і тягнувся просто в ліс, гублячись у траві.

Не вагаючись, Нерул рушив уперед.

— Принце Догмар, — почувся за спиною голос Сатаса. — Не можна!

Нерул не відреагував.

Боявся не встигнути.

Ще крок, ще подих — і він побачить її.

Шаян.

Мертвою.

Від цієї думки всередині щось заревіло. Глухо. Дико.

Прокинулося.

Спалахнуло.

Він увірвався у ліс, не розбираючи дороги. Гілки хльостали по обличчю, чіплялися за плащ, чоботи грузли у вогкій землі, ковзали по корінню.

Раптом він спіткнувся об щось тверде — ледь не впав.

Озирнувся.

У високій траві лежало ще одне тіло.

Точніше — те, що від нього залишилося.

Обладунок був розірваний, наче його розкрили зсередини. Рука, неприродно вивернута, лежала осторонь. Шолом відкинутий убік — разом із головою. Обличчя перекошене в застиглому крику.

На землі — темні, густі плями.

Це не був бій.

Це була різанина.

Розправа.

Поряд зупинився Сатас. Помітивши тіло, цодос присів і почав уважно його оглядати.

— Що… — почав Сатас невпевнено. — Що здатне на таке?

Нерул мовчав. Лише здогадувався, що, а точніше — хто…

— Послухай мене уважно, — почав він, глянувши на Сатаса. — Відправляйся у місто і приведи підкріплення…

— Принце Догмар, я…

— Закрий рота! — рявкнув Нерул. — І виконуй те, що я тобі наказав.

Сатас стояв непорушно.

Відмовлявся коритися.

— Це наказ! — процідив чоловік крізь зуби, навіть не вловивши, як його власний голос на мить змінився, став нижчим — із тим нелюдським басом.

Цодос ще мить дивився на свого володаря, глянув уперед — на гущавину лісу, потім уклонився і рушив назад.

Нерул ковтнув. Розумів, що допомога не встигне. Що вже запізно. Та його хвилювало не це. Попри злість на Сатаса, після того, що він зробив, Нерул усе одно не хотів, щоб через нього загинув ще хтось. Через те, що він учинив у минулому.

Переконавшись, що Сатас рухається у правильному напрямку, він кинувся далі.