Глава 44

Аніра бігла вулицями Гоффи, не шкодуючи сил. Кам’яна бруківка боляче віддавала в ступні, подих рвався, груди палали, але вона не сповільнювалася.

Люди розступалися перед нею, впізнаючи навіть попри маску. Хтось різко зупинявся, хтось інстинктивно відступав убік. Сотні поглядів проводжали її, але жоден не наважився навіть подумати про те, щоб спинити.

Вона різко звертала у вузькі проходи, ковзала між стінами, минаючи галасливі вулиці, де ще лунали сміх і музика. Згодом вибігла крізь міську браму, залишаючи позаду шум і тісняву Гоффи.

Повітря змінилося — стало густішим, важчим, пахло смолою, вогкістю і лісом.

Аніра зупинилася лише тоді, коли побачила її.

Усі думки розсипалися. Втома наздогнала різко: ноги ослабли, у вухах залунав глухий шум, а світ навколо на мить утратив чіткість.

Мати стояла на порозі старого мисливського будинку, вдивляючись у темряву, ніби чекала на щось… або когось.

Дівчина з полегшенням видихнула. Усю дорогу сюди вона малювала собі жахливі картини того, що могло статися.

Та вже за мить слідом за полегшенням прийшло інше усвідомлення.

Усвідомлення того, що сталося насправді.

Аніра не хотіла в це вірити. Від самої цієї думки всередині щось боліло — глухо, тягуче. Вона дивилася на матір — на її хвилювання, на напружене очікування — і розуміла: її здогадки правдиві.

І від цього ставало лише гірше.

Дівчина глибоко вдихнула і рушила вперед, змусивши себе зробити крок.

— Доню! — пролунав стривожений материнський голос.

Салея миттю кинулася до неї. Аніра бачила страх і хвилювання в її очах. Жінка підскочила ближче, міцно обійняла її, притиснувши до себе, а вже за мить відсахнулася і почала поспіхом оглядати з ніг до голови.

— Ти ціла? — вдивляючись, запитала вона.

Аніра мовчки дивилася на матір, ледь стримуючи сльози. Вона відчувала, що не може вимовити і слова — вони застрягали в горлі разом із гіркотою… зради.

— Чому? — зрештою видавила вона, стиснувши кулаки і відступивши на крок.

Салея вловила цей тон одразу. Завмерла. Напружилася, мов перед ударом. Ще раз ковзнула поглядом туди, звідки прийшла донька, і нервово стисла пальці, не знаючи, куди подіти руки.

— Що там сталося? — нарешті запитала вона тремтячим голосом і глянула Анірі просто в очі.

Дівчина бачила це.

Бачила тривогу.

Брехню.

Бачила, як мати нервує, як намагається зібрати себе докупи.

— А що повинно було статися, мамо? — повільно запитала вона, навмисно виділивши останнє слово.

Салея простягла руки і зробила крок до доньки, але Аніра відразу ж відступила, важко дихаючи носом, стримуючи все те, що зараз бурлило всередині.

— Це вона? — холодніше, суворіше запитала дівчина. — Тандріса змусила тебе це зробити?

Салея опустила голову.

Відповідь була отримана без слів.

— Навіщо? — голос Аніри зірвався.

Жінка мовчала.

— Навіщо, мамо?! — крикнула донька.

Салея не витримала: різко закрила обличчя руками і заплакала — глухо, з надривом.

— Аніро… — простогнала вона і знову простягнула руки до доньки, майже наосліп.

Аніра відразу відступила на крок.

— Відповідай, — наказала вона.

Її голос став ще холоднішим, ворожим, рвучи материнське серце на шмаття.

— Ну! — не витримала дівчина, різко підскочила до матері і вхопила її за плечі, міцно стиснувши.

Салея завмерла. Відвела погляд убік — не могла дивитися на доньку. Сором наростав, душив, заливав груди гарячою хвилею. Вона не могла прийняти того, як Аніра дивиться на неї тепер — як на ворога, а не на матір.

— Вона прийшла рано-вранці, — нарешті заговорила Салея, ледве чутно. — Я знаю її довгі роки. І навіть попри те, що ми давно не бачилися… я вперше бачила Тандрісу такою.

Мати замовкла, ніби підбираючи слова, і на мить поринула у спогад.

— Такою зламаною. Навіть після зникнення мого брата та інших вона не була настільки вразливою. Але тоді…

Салея похитала головою і знову замовкла.

— Продовжуй, — наказала Аніра, не зводячи з неї погляду.

Жінка кивнула.

— Ми розмовляли. Довго. Як подруги. Як колись… — вона важко зітхнула. — Я бачила, як їй ставало трохи легше. Як вона заспокоювалася.

Матір зупинилася.

— А потім…

Салея напружилася. Аніра відчула це відразу — у тремтінні її плечей, у тому, як жінка несвідомо стисла пальці, ніби намагаючись утримати щось, що от-от вислизне з пам’яті.

— Сказала, що їй потрібна моя допомога… — тихо мовила жінка. — Що знає, як звільнити тебе…

Вона глянула на доньку — обережно, ніби чекала, що ці слова щось змінять.