Глава 43

Спершу підвівся один гість. Потім інший. За ним — ще кілька.

— За імператора! — пролунав перший голос.

— За мудре рішення! — підхопив інший.

— За Вірн і його майбутнє!

Догмар старший підвівся у відповідь. Широко, відкрито всміхнувся і легким рухом підняв келих. Цього було достатньо.

Зала ожила.

Тости посипалися один за одним. Люди вставали, називали його ім’я, дякували за твердість, за далекоглядність, за силу. Вітали повернення Догмара Кривавого додому. Говорили про випробування, які він подолав. Про кров і шлях, що загартували його.

— Нарешті Вірн знову має справжнього принца! — вигукнув хтось із правого столу.

— За того, хто не зламався!

— За того, хто вистояв!

Ці слова зустрічали гучним схвальним гулом. Хтось стукав келихом об стіл, хтось підіймав обидві руки, вітаючи. Дехто дивився на Нерула з гордістю, дехто — з надією, а дехто — з жадібним, зацікавленим блиском в очах.

Вино лилося щедро. Слуги безупинно наповнювали келихи, приносили нові страви, прибирали порожній посуд. Аромат м’яса, спецій і солодких соусів знову заповнив залу, витісняючи запах страху, що ще недавно зависав під склепінням.

Сміх ставав гучнішим. Розмови — відвертішими.

Хтось уже забув про сцену з незнайомкою — схоже, як і вона сама. Дівчина сиділа за правим столом, уважно слухаючи сусіда, що вже влив у себе не один келих, а може, і цілий глек вина. Чоловік різко розмахував руками, щось показував, відмахуючись від дружини поруч.

Дівчина ж лише мовчки кивала.

Схоже, її співрозмовник давно забув, що вона не може говорити.

Та це геть його не зупиняло.

Напруга, що нещодавно стискала груди, поволі відступала, розчиняючись у вині. Свято знову ставало святом.

Для всіх, окрім Нерула.

Він хотів якомога швидше покинути це місце. Хотілося все розповісти Шаян. Повідомити те, що вона так давно чекала почути від нього: вони вільні, можуть повернутися додому…

Без нього.

Нерул зітхнув і глянув на Аніру. Дівчина жодного разу за весь цей час навіть не подивилася на нього. Вдавала, що його тут немає. Їла. Пила. Ігнорувала.

На мить йому захотілося взяти її за руку. Попросити вибачення. Та він знав — зараз це зайве. Що слів у нього немає. А в неї — бажання слухати.

Чоловік бачив: вона весь час була трохи напруженою. Час від часу дивилася на когось.

Нерул спробував зрозуміти — на кого.

Марно.

— Ну що ж! — радісно вигукнув Догмар старший і підвівся, трохи хитнувся, а за мить задоволено всміхнувся. — А тепер час танців!

Люди ніби тільки цього і чекали.

Келихи з брязкотом полетіли на столи, і гості квапливо рушили до середини зали. Рух пішов хвилею — від країв до центру.

Жінки зупинялися ліворуч, навпроти чоловіків, залишаючи між собою широкий простір. Зацікавлені, інколи зухвалі погляди ковзали крізь прорізи масок. Вовчі морди, баранячі роги і гравійовані коні змішалися, стираючи межі між родами, титулами і намірами.

Кожен намагався збагнути, навпроти кого стоїть. Та, схоже, маски і вино зробили свою справу.

Аніра також підвелася. Рушила до центру зали.

Чоловік, що не мав пари навпроти, нетерпляче затупцював на місці, проводжаючи дівчину поглядом. Бідолашний ледь не шаленів, нервово озираючись — із надією, що ніхто не займе її місце. Що Аніра стане саме навпроти нього.

Так і сталося.

Чоловік вмить опанував себе. Поправив маску з гравіюванням коней і низько вклонився.

— Йди, — штовхнув у бік сина Догмар старший, — розважся.

Нерул не відповів.

Імператор трохи нахилився ближче.

— Повір мені, — почав він, — саме такі миті, як ця, роблять наше життя трохи кращим. Мить, коли не існує нічого, окрім музики, ритму, шалу. Мить, коли ми дозволяємо собі трохи відпочити, бо попереду ще не одне випробування — і хто знає, коли доведеться відпочити знову.

Нерул підвів голову, отямився від роздумів. Хотів відповісти — та завмер.

Поруч стояла Олісея.

Жінка простягла руку. Недвозначно. Без слів.

Імператор озирнувся.

— Ось і пара знайшлася… — неочікувано привітно мовив батько.

— Я буду вельми радий запросити леді Олісею на танець, — задоволеним тоном озвався Гнилон, з’явившись з-за спини Нерула і потягнувшись до її руки.

Олісея миттєво відсахнулася.

Догмар старший підвівся і звів брови.

— Ти?! — рявкнув він так, що Гнилон мимоволі хитнувся.

Імператор узяв його за плечі і пильно глянув йому в очі.

— Ти вже надто старий для цього, — мовив він рівно, ніби виносячи вирок. — Нехай діти розважаються. А нам із тобою є що обговорити.

Гнилон не заперечив. Лише вклонився.