Глава 42

Нерул повільно провів рукою по масці на своєму обличчі, відчувши холодний метал під пальцями. Важка, щільно підігнана, вона прикривала лоб, очі та вилиці, залишаючи відкритою лише нижню частину обличчя.

Роги підіймалися вгору плавним вигином — не надто довгі, але масивні, що надавали відчуття сили й упертості. Лоб маски був широкий, трохи випнутий — ніби створений для тиску, для руху вперед без вагань і сумнівів.

Вузькі очні прорізи змушували дивитися лише прямо. Вилиці були підкреслені жорстко, додаючи обличчю суворості й холодної рішучості.

Маска не просто приховувала обличчя — вона нав’язувала образ.

Образ того, хто не відступає, тисне, йде до кінця, навіть якщо шлях веде крізь опір і кров.

Нерул відчував її вагу не лише на обличчі, а й усередині — як мовчазне нагадування про власний статус і про те, ким він мусить бути тут.

Він трохи нахилився і ковзнув поглядом праворуч.

Батько сидів у самому центрі столу — нерухомий, з прямою поставою. Його погляд був уважним і холодним, він спокійно спостерігав за людьми, що підходили, низько кланялися та розходилися по своїх місцях.

Правіше від нього сидів Арен.

Нерулу здалося, що брат нервує. Він бачив, як той ледь помітно водив головою, ковзаючи поглядом по залі, ніби когось шукав. Час від часу Арен нервово відпивав вино, а потім опускав голову і надовго завмирав, вдивляючись у темну поверхню в келиху.

Нерул перевів погляд далі — до Олісеї, що сиділа поруч з Ареном. Її сукня молочного кольору, з відкритими плечима і глибоким декольте, робила образ ще привабливішим, зухвало-спокусливим. Світло ковзало по тканині, підкреслюючи плавні лінії тіла, і на мить затримувалося на намисті з безлічі рубінів: дрібніші щільно лягали до шиї, тоді як найбільший, важкий камінь сяяв біля її грудей.

Здавалося, жінка відчула його погляд.

Вона усміхнулася — легко, впевнено — і трохи повернула голову.

Нерул затримав на ній погляд. На масці.

Вона була такою самою, як у нього, Арена і батька. Та сама форма, холодна строгість. Та сама символіка влади.

Він відвів погляд далі.

Тандріса сиділа правіше від Олісеї.

Її маска була іншою.

Гладка, прикрашена вигравійованим зображенням коней. Спершу лінії здавалися плоскими, стриманими. Але варто було придивитися — і гравіювання переходило в тонкі вигини і випуклості. Зображення ніби виростало з металу, виривалося з площини.

Коні на масці прагнули руху. Вони ніби намагалися перестати бути візерунком, набути форми, ваги, життя.

Нерул згадав їхню першу зустріч. Згадав погляд батька на неї — той неприхований захват і ледь вловиму тривогу, що промайнула в очах. Але зараз…

Ці двоє за весь час, відколи Нерул був тут, навіть не глянули одне на одного. Навпаки — ніби свідомо уникали цього. Він міг би заприсягтися, що відчуває напругу між ними майже фізично, як тиск у повітрі.

Нерул нахилився ще трохи і помітив ще двох людей — чоловіка і жінку в таких самих масках, як у нього. Вони відразу зловили його погляд. Обоє шанобливо схилили голови і демонстративно піднесли келихи.

— Хто вони? — не стримався Нерул.

Батько відразу звернув на нього увагу. Без вагань глянув у той бік, куди дивився син.

— Он ті двоє? — перепитав Догмар старший і знову перевів погляд на Нерула.

Той кивнув.

— Лерон Теракс та його дружина Вітелія, — відповів батько. — Лерон — один із вірнійських баронів, що мешкає у цьому світі. Він і Мерін Вестес, — імператор кивнув у бік чоловіка ліворуч від Нерула, по інший бік столу, — а це його дружина… — Догмар старший замовк, на мить замислившись. — Як же її… — махнув рукою і хмикнув.

Нерул перевів погляд на іншу пару.

Почулося дзвінке, радісне хихотіння. Незнайомка ледь не схопилася на ноги, проливши вино на стіл. Її чоловік виявився значно стриманішим — лише ледь помітно схилив голову.

— Згадав, — роздратовано мовив батько. — Лея.

— Що означає «живуть у цьому світі»? — не приховуючи цікавості, запитав Нерул і легенько кивнув у відповідь.

Догмар старший відірвав шмат м’яса від запеченого поросяти, кинув його до рота і відповів уже жуючи:

— Ну… — почав він, приплямкуючи, — на місці з’єднання з нашим світом — Вірном…

— З’єднання завжди відбувається в одному і тому ж місці? — здивувався Нерул.

Імператор невдоволено засопів, трохи звів брови, але все ж стримався і не зірвався на різкість.

— Так. Супутник завжди приходить до одного і того ж місця. Саме тому там збудували місто Нірос, яке належить Лерону Тераксу. Меріну належить Офара — місто, розташоване майже в самому серці нашого світу.

Нерул замислився.

— Але я думав…

— Так і є, — перебив його батько і, покінчивши з м’ясом, потягнувся до вина. Надпив. — Я володію нашим світом. Усім, що на ньому росте, добувається і народжується. Але неможливо самотужки вгледіти за всім. Саме тому й існують вірнійські барони. Це люди, що беруть на себе найгірше з того, чим є влада.